Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 2

Всі дотеперішні спроби визначити суть сталінізму не враховували суспільні та культурні обставини, за яких явища насильства набули своїх справжніх форм. Там, де йдеться про тотальну державу, пишуть здебільшого про самоінсценізацію режиму⁴. Але при цьому розглядають лише те тлумачення, згідно з яким більшовицька інсценізація всемогутності постійно утверджувалася, але ніколи не була реалізованою. Сталінська держава ніде не практикувала той контроль, про який говорили теоретики тоталітаризму. Про натхнення громадян комуністичною ідеологією, принаймні поза великими містами, шкода й говорити. Навіть у націонал–соціалістичній Німеччині, яка, на противагу Радянському Союзу, все ж була індустріальною, не було тотального контролю за суспільством.

Критики теорії тоталітаризму дивляться зазвичай не набагато далі. Так звані «ревізіоністи», котрі відкрили сталінізм «знизу», десталінізували Радянський Союз, оскільки передбачали контамінацію суспільства більшовиками. На те, що було названо сталінізмом, вони дивилися з перспективи суспільства. Що під цим розуміли? Хоч би до яких подій в окремій спільноті, чи то на селі, чи на заводі, чи в партійному осередку, звертались історики, вони відзначали тут безсилля держави. Свою увагу вони спрямували на різнорідність Радянського Союзу і вважали, що концепції центральної влади на практиці розбивалися вщент. Отже, вони відкрили Радянський роюз, який не був тоталітарним.

Безперечно, режим не міг наглядати за численними спільнотами імперії та їхнім способом життя, бо бракувало самих комуністів, таємних служб та органів юстиції, щоб контролювати населення. Також ніхто не заперечуватиме, що насильство нерідко виростало з тих проблем, які більшовики не могли подолати, а саме, зі сподівання, що насильство дозволить утихомирити ті місцеві ініціативи, які «заважали вождеві», як це виразив Іан Кершоу у випадку націонал–соціалізму⁵. Багатьом людям сталінська революція уможливила соціальне зростання та нечувані кар’єрні перспективи. Вона пов’язала цих вискочнів з режимом та його цілями. Звісно були попутники та переконані комуністи, котрі з власної ініціативи чинили навіть те, чого від них не вимагало політичне керівництво. Микита Хрущов, Леонід Брежнєв, Олексій Косигін та інші, що піднялися у партійній ієрархії в тридцятих роках, не були лише породженнями мобілізаційної диктатури. Вони були також її опорою⁶.

Тільки з падінням комуністичної партії та її вождів ревізіоністи майже зникли. Інколи вони взагалі заперечували існування центральної стратегії комуністичних перетворень і терору. Деякі ревізіоністи зводили жахи колективізації, депортацій та актів насильства лише до ревності комуністів та активістів. Зокрема, вважали, що режим втручався лише тоді, коли цього вимагали місцеві комуністичні кадри.