Читать «Червоний терор. Історія сталінізму» онлайн - страница 22

Однак уже наприкінці літа 1918 року, коли ліві есери здійснили замахи на шефа Петроградської ЧК Урицького та на самого Леніна, терор перейшов усі межі. Попри те, що учасники замаху походили з лав соціал–революціонерів, у вересні 1918 року ЧК почало помсту з убивства представників заможних верств. Розстріл заручників — так більшовики називали цю стратегію ув’язнення ворожих класів. 5 вересня 1918 року уряд оголосив розпорядження про створення концентраційних таборів, щоб замкнути там «класових ворогів» і «членів білогвардійських організацій»³⁹. Таке могло спасти на думку лише тому, хто був переконаний, що в опорі окремих індивідів проявляється прихована сила ворожого колективу. Там, де протестували люди, більшовики бачили куркулів, буржуїв, колишніх поміщиків, царських офіцерів, дворян, тобто вони бачили не індивідів, а класи, що їх ці індивіди представляли. Класи не належали до людей, але людина належала до класу. Таке просте бачення світу спонукало більшовиків застосовувати терор проти кожного і зробити ситуацію надзвичайного стану принципом свого панування.

У вересні 1918 року в Москві було розстріляно 25 колишніх міністрів і вищих царських чиновників і 765 так званих «білогвардійців». Ленін власноруч підписав список з іменами жертв. У Курську ЧК вбила депутата Державної думи, місцевого предводителя дворянства та всіх колишніх співробітників місцевої поліції і міської влади. Трохи пізніше режим поширив свої вбивчі акції на інші міста⁴⁰. Після відступу військ білих з Південної Росії та Уралу в другій половині 1919 року більшовики розпочали переслідування «колишніх». Офіцери Білої армії, дворяни, представники колишньої буржуазії були зареєстровані й розстріляні. В Одесі, Києві, Ростові–на–Дону, в Криму та на Уралі жертвами колективних розстрілів, що їх вчинила ЧК, стали тисячі людей. Кінець громадянської війни в Криму перетворився на драму апокаліптичного масштабу. Навесні 1920 року з відступом Білої армії відступало також близько 200 000 людей, котрі сподівалися захиститися від більшовиків. Не всі врятувалися втечею Чорним морем. 50 000 людей з–посеред біженців, які залишилися, замордували солдати Червоної армії. Севастополь закарбувався в пам’яті сучасників як «місто повішених». Наступник Троцького на посаді військового комісара Михайло Фрунзе вважав це безвідмовною службою соціалізмові. Чекіста Євдокимова, який стояв на чолі підрозділу, що за кілька днів розстріляв 12 000 людей, він представив до високої нагороди⁴¹.

Політичне керівництво в Москві не давало жодних підстав сумніватися щодо авторства цього терору. Більшовики самі зізнавалися у своїх злочинах, кожну розстрільну акцію мало бути відзначено в комуністичній пресі, а імена жертв — опубліковано. Сам Ленін спонукав катів із ЧК до високої продуктивності у справі винищення ворогів. Коли в Нижньогородській губернії в серпні 1918 року вибухнули заворушення, Ленін надіслав голові місцевого виконкому телеграму, що містила точні вказівки щодо придушення непокори: голова виконавчого комітету мав встановити диктатуру, «запровадити масовий терор, розстріляти і вислати сотні проституток». Того, хто має зброю, треба розстріляти на місці, «меншовиків та інших ненадійних елементів треба видалити» з регіону. Місцева ЧК відгукнулася негайно, розстрілявши 40 осіб — офіцерів, службовців і священиків; ще 700 «колишніх» було взято в заручники. На військові питання Ленін так само давав терористичні відповіді. Щоб відбити похід білого генерала Юденича на Петроград, він поставив 10 000 представників буржуазії під робітничі кулемети і кілька сотень розстріляв. Коли турецькі війська виступили на Баку, Ленін наказав спалити місто дощенту, якщо вороги наблизяться до Баку. Що в цьому разі мало статися з населенням, Ленін залишив без відповіді. Це його не цікавило⁴².