Читать «Червона лінія U2» онлайн - страница 7

На стінах будинків у Кройцберзі багато графіті у стилі написів: todo para todos. І якщо не вдумуватися у марксистсько-хіпівське значення цього слогану «все для всіх», то можна вигадати собі щось дуже романтичне і загадкове, наприклад, що це якась магічна формула індусів, яких у цьому районі дуже багато, чи навіть мексиканців, яких тут іще більше. Часом я забуваюся і роззираюся тут у пошуках когось, хто міг би відповісти мені на одне з моїх дурнуватих запитань, наприклад, як пройти до такого приємного майданчика для відпочинку, здається, недалеко від метро, а поряд із ним парк і турецька овочева крамниця. Насправді тут за кожним рогом можна знайти такий майданчик, не кажучи вже про всі перелічені орієнтири. Але мені чомусь хочеться знайти саме той, на якому минулого разу було так приємно сидіти, хоча я і розумію, що знайти його навряд чи вдасться. Як не дивно, часом навіть такі дурнуваті запитання зустрічають розуміння. Одного разу це була німкеня років сорока п’яти, вбрана в щось стильно обдерте, як усі тут, незачесана, в одній руці вона тримала цигарку, іншою штовхала дитячий візок. На візку, який уже давно відслужив своє і в будь-який момент міг розвалитися, сиділи одне на одному двоє хлопців років шести-семи. Нижній – блондин із прозорою шкірою і голубими очима, верхній – мулат із довгими кучерями і пухнастими віями. Німкеня, яка розмовляла берлінським діалектом, зрозуміла моє питання з півслова і пояснила, як пройти. Місце, до якого я дійшла, було чудовим, хоча і зовсім не тим, яке я мала на увазі. Але яка, зрештою, різниця.

Я розумію Зехру, бо мені й самій дуже не хочеться, щоб хтось міг подумати, ніби я належу до однієї з російськомовних родин єврейського чи казахського походження, які виїхали «на ПМЖ», чи що я вийшла заміж з метою отримати тутешнє громадянство. Адже мої колишні співвітчизниці, які належать до цих категорій, виділяються у транспорті не менше, ніж турчанки.

Щоранку, коли ми із Зехрою виходимо з готелю і сідаємо в метро, я помічаю, що вона всю дорогу напружується, коли чує турецьку, так само як здригаюся і я, коли чую російську. Ми перезираємося поглядами спільниць, і від цього стає якось легше.

Зехра часто дзвонить додому, розмовляє зі своїм півторарічним сином, від якого вперше поїхала на цілих десять днів. Вона страшенно хоче назад, до Анкари, і тому все довкола їй не подобається – ні кімната в колоніальному стилі, ні балдахін над ліжком, ні тигрова шкіра на стіні. Не кажучи вже про Перґамський музей, куди вона пішла вже вп’яте, щоб уп’яте розревітися під час оглядання воріт з ринку старовинного міста Мілет, яке було розташоване на території теперішньої Туреччини.

– Ти розумієш, це ж усе наше, йому тут не місце, – зітхає Зехра.

З вікна її кімнати видно внутрішній дворик, альпінарій довкола фонтана, вода з якого повільно стікає у широку кам’яну чашу. Особливо обурює Зехру кебаб на сусідній вулиці, вона знайшла три орфографічні помилки у тій частині меню, де назви були вказані турецькою. Вона звернула на це увагу власника кебабу, і той наступного ж дня все виправив. Але Зехра не може заспокоїтися, вона не розуміє, як можна з такою байдужістю ставитися до рідної мови. І її зовсім не заспокоює усвідомлення, що меню провисіло на будці щонайменше кілька місяців і ніхто не зауважив помилок. Хоча кебаби смачні і ми кілька разів купуємо їх вечорами. Одного з таких вечорів ми з Зехрою довго розмовляємо про те, як швидко в емігрантів втрачається мовне чуття, і стосується це не лише малограмотних заробітчан, а й освічених людей. Зехра народилася в Туреччині, з троьох до тринадцяти років мешкала з батьками у Гамбурзі, а потім повернулася назад, до Анкари. Вона розмовляє німецькою майже без акценту і працює перекладачем для найбільших турецьких видавництв, а її чоловік, також германіст, має власну фірму, яка займається виготовленням нотаріально завірених перекладів.