Читать «Червона лінія U2» онлайн - страница 5

– Ці німці ніколи нічого не знають, у тебе ж карта в руках, що ти не бачиш, куди йти.

І справді, подумала я, у мене ж карта в руках, через десять хвилин я була вже в готелі.

Тут явно не звикли до відвідувачів такого типу, дівчина у бездоганному діловому костюмі здивовано дивиться на мій наплічник, теплий зимовий одяг і теплі черевики на грубій підошві. І хоча на моєму обличчі зовсім немає косметики, а серед верхнього одягу нічого хутряного, на її обличчі відбиваються усі доречні в такому випадку кліше: Сибір, полярні ночі, ведмеді на вулицях, сире м’ясо, яке їдять руками. У Вроцлаві, з якого я виїхала кілька годин тому, і справді лежить півтораметровий шар снігу. А тут, у Берліні, всі вбрані по-весняному і йде дощ. Цей погодний контраст зайвий раз дає мені можливість відчути, що відстань, яку я щойно подолала, насправді значно більша, ніж зазначений у мене в квитку кілометраж. Можливо, цей потяг зовсім не випадково рухається з такою невеликою, як на європейські стандарти, швидкістю. Він дає своїм пасажирам час на роздуми, нагоду усвідомити, що кордон – це зовсім не політична умовність чи географічна необхідність, цей поїзд схожий на міфологічний човен, який курсує поміж двома світами, мешканцям яких ніколи не зрозуміти одне одного.

Переді мною у двері зайшла поважного віку дама, яка приїхала таксівкою, водій виніс за нею екстравагантний капелюх і кишенькового песика. Обличчя дівчини на рецепції розпливається у звичній посмішці, світ повертається до норми, моя поява була лише випадковістю. Я підіймаюся до свого номера, на ключі замість цифри написано А.Vülker, на дверях сусіднього номера – J.Vülker, спільна лазничка, всередині латунні таблички з тими ж прізвищами, щоб А.Vülker і J.Vülker не переплутали рушники. Кімната в колоніальному стилі, бамбукові палиці по кутах, на яких розтягнуто білий полотняний намет, тканина якого нещільно прилягає до стін і тріпотить на вітрі, коли відчиняєш вікно. На антикварних комодах і столах – світлини зі сценами сафарі, а по кутах – громіздкі плетені скрині і незручні, теж плетені стільці. У помешканні А.Vülker не можна курити, а помешкання J.Vülker дісталося Зехрі, ім’я якої означає «вродлива дівчина з хвилястим волоссям».

Зехра прилетіла з Анкари, і вона намагається бути несхожою на турецьких жінок, яких тут, у Берліні, дуже багато. Вбрані у безформні балахони, замотані хустинами, вони сидять у кожному вагоні трамвая чи метро і, коли заходиш, дивляться на тебе байдужим, позбавленим цікавості поглядом. Здається, ніби вони тільки те й роблять, що їздять у громадському транспорті з усіма своїми дітьми, візочками, сумками, поширюють різкі аромати дешевих парфумів, змішані з запахом поту. А вечорами збираються своїми великими родинами десь у парку, в районі Кройцберґа, а найбільш радикальні – у своєму Нойкьольні, куди скоро боятимуться їздити усі, крім них, і наших, тих, що передплачують «Русский вестник». Хоча якщо розібратися, то які вони наші, разом із цим своїм «вєстніком». Вони збираються і спершу довго їдять щось, знайомо порозстелявши газети на траві, а потім обговорюють плани на завтра, розподіляють між собою маршрути і вагони, щоб не пропустити жодного і нікому ні на мить, принаймні ні на мить, проведену в громадському транспорті, не дати забути про свою присутність. Така у них тактика. Невідомо тільки, яка у них мета. Тобто нам із Зехрою невідомо.