Читать «Червона лінія U2» онлайн

Наталка Сняданко

Червона лінія U2

Інтерсіті «Краків – Берлін» ще на початку минулого століття долав (а може, долала чи долало?) ту саму відстань майже на дві години швидше, хоча ще і не називався «Інтерсіті». Тоді жоден потяг так не називався, традиція називати все англійською прийшла до Німеччини значно пізніше. Навіть значно пізніше зубної пасти Colgate, тому німці досі вимовляють назву цієї пасти якось дуже схоже до наших колгот, тільки з іншим наголосом.

Тепер інтерсіті «Краків – Берлін» не лише їздить повільніше, він ще і запізнюється часом, як от тепер, на сорок хвилин. Не знаю, що думають з цього приводу двоє комп’ютерників з азіатськими рисами обличчя, які сидять навпроти мене і читають якісь фахові журнали. Мабуть, вони сильно нудяться, бо дуже радіють східному німцеві, який приєднується до нас після того, як потяг нарешті перетинає західний польський кордон. Німець із прикордонного міста Коттбуса (що його часто називають не місцем проживання, а діагнозом, і саме завдяки такому от типу мешканців) коротко представляється і жвавою англійською починає нарікати на німецьке безробіття. Їхня розмова заважає мені читати, та й про німецьке безробіття, як і про всі труднощі, з цим пов’язані, я знаю, здається, більше, ніж мені потрібно. Не те щоб я не співчувала безробітним німцям, а особливо східним, зовсім навпаки, просто інколи мені здається, що без цієї теми не обходиться жодна розмова німецькою, так ніби немає інших, приємніших тем. Але німці люблять скаржитися на своє життя не менше, ніж українці. І це одна з небагатьох їхніх спільних рис, хоча українці тут можуть похвалитися значно ширшим тематичним спектром.

Але, можливо, моє враження не об’єктивне і викликане тим, що я жодного разу не відчула себе таким-от безробітним німцем із Коттбуса, якому, щойно він називає своє місце проживання, всі відразу ж починають співчувати.

Напевно, це трохи схоже на відчуття, коли після кількох годин приємного спілкування з якимись випадковими попутницями, наприклад, американськими бабусями польського походження, раптом витягаєш на кордоні свій паспорт, і в засмаглих обличчях бабусь щось міняється. Міняється майже невловимо, але ти добре усвідомлюєш, що розмова після цього вже не буде такою ж невимушеною, як раніше. А щойно ви минаєте кордон, як бабусі роблять такі ж співчутливі і всерозуміючі міни, кивають так само поблажливо і відсторонено, як комп’ютерники східному німцеві з Коттбуса, і ти розумієш, що розмова просто приречена зациклитися на візах, нелегальному безробітті і тому, як усе погано в цій проблемній Східній Європі. А самим бабусям доведеться робити над собою шалені зусилля, щоб стриматися до самого Берліна і не висловити все, що вони думають про цих зайд із України, які тільки і мріють про те, щоб сісти на шию європейським платникам податків і потім нічого не робити до самої пенсії, як мріяли свого часу вони самі, коли нелегально тікали на Захід. Якщо уявити собі, як перетинали кордон у часи «залізної завіси», всі теперішні нарікання на візові складнощі виглядають так само жалюгідно, як розповіді безробітного з Коттбуса у порівнянні з аналогічними проблемами його ровесника з якого-небудь Стрия.