Читать «Червона лінія U2» онлайн - страница 2

Щоправда, азіатської зовнішності комп’ютерники, які мешкають у Лондоні, хоча тепер подорожують до Нюрнберґа, здається, цілком задоволені своїм товариством. Завдяки німцеві вони усвідомлюють нарешті, що тітонька з динаміка, яка вже кілька разів вибачилася за спізнення потяга, не жартує, і потяг таки спізниться, причому інші потяги, з якими обслуга нашого інтерсіті намагалася зідзвонитися, не зможуть так довго чекати, а отже, лондонським комп’ютерникам доведеться внести корективи у маршрут своєї подорожі. На кілька хвилин німець замовкає і досить швидко знаходить у зошиті зі своєї течки інші залізничні сполучення для співрозмовників, а потім знову повертається до теми безробіття, і за кілька хвилин я довідуюся, що сам він також працював комп’ютерником у Лондоні, але контракт йому не продовжили і це несправедливо. Я полишаю марні намагання зосередитися на прочитаному і сприймаю цей монолог як можливість вдосконалити свою англійську. Моя самооцінка у процесі цього вдосконалення трохи зростає, хоча я свідома, що це не зовсім об’єктивне враження, адже я так часто чула про німецьке безробіття, що напевно змогла б частково зрозуміти розповідь про це навіть якимось марґінальним тайським діалектом.

Нарешті ми щасливо минаємо усі перепони на шляху поїзда, пов’язані з інтенсивною забудовою новоприєднаних земель. Ці перепони виявляються дуже навіть реальними і зовсім не метафорою із культового колись німецького фільму «Життя – це будівельний майданчик». Як мені й радили, я виходжу на східному вокзалі, піднімаюся на ескалаторі, ретельно читаю всі записані на картці інструкції, згідно із якими уже за кілька хвилин я опинюся на Александерплятц.

Аби подовжити задоволення, підходжу до жіночки у шкірянці, майже такі ж носять мої співвітчизниці її віку, і питаю, як проїхати до Александерплятц, хоча добре знаю як. Але мені подобається вимовляти цю назву, подобається усвідомлювати, що це місце справді існує, його не вигадав Альфред Дьоблін, і щойно я вийду назовні із темної підшлункової метро, мені назустріч відразу ж вискочить із-за рогу який-небудь сучасний Франц Біберкопф, «людина, яка руйнує всі міфи».

– Іди за мною, я покажу тобі, де сідати, – діловито мимрить жіночка, зловживаючи діалектним «дат» і боязко тримаючись за торбу. – Але вважай у метро на сумку, бо як свиснуть, то вже свиснуть. Не люблю я це місце, на закупи ходжу не сюда.

Ясна річ, вона не вживає ніякого «сюда», але її діалектна німецька, не спотворена зайвою освітою, сподобалася б Альфредові Дьобліну, вона добре пасувала б до його роману, цієї стилістичної мішанини, з якої складається епос кожного великого міста, побачений очима маленької людини, що бореться з цим містом за власне виживання.

Я виходжу з метро, минаю кількох заглиблених у жування канапок студентів на лавках, ще кількох албанців, які п’ють пиво і, мабуть, працюють на одній з довколишніх будов, намагаюся уявити, як колись тут тримали худобу. Уявити це не так уже й складно, адже Алекс – це хаотичне нагромадження новобудов і недобудов, позбавлене будь-якої затишності чи навіть простої охайності, не кажучи вже про якусь там гламурність. Я не дуже розумію чергу, яка терпляче вишиковується щодня перед входом до телевізійної вежі, у горішньому куполі якої розташована головна туристична приваба цього місця – ресторан, що обертається разом з вежею і з якого нібито відкривається гарний вигляд на місто. Хоча з іншого боку, потрібно ж десь фотографуватися усім цим натовпам, які вивалюються з метро, трамваїв та спеціальних туристичних автобусів, що возять по місту американців та японців, а ті невтомно знімають на свої камери усе підряд, що потрапляє в поле зору за затемненими віконними шибами. Їх лише зрідка випускають з автобуса і дають чіткі інструкції, як саме проводити цих кілька вільних хвилин. Тож така черга на недосяжну телевисоту має бути зручною можливістю перепочинку для екскурсоводів, яким тепер можна спокійно перекусити десь у китайців чи безногих продавців сардельок. Фастфуду на Алексі багато, більше, ніж продавців фастфуду, тут лише тих, хто пропонує купити радянські військові ордени та шапки-вушанки. А якщо з’їсти свої сардельки чи китайські макарони, а потім заникатись на лавку поміж деревами, то можна ненадовго відчути себе причетним до брудного і розхристаного існування тутешніх завсідників – панків, бездомних і звичайних пофігістів, які разом зі своїми флегматичними псами безтурботно вилежуються на ріденькій травичці газону і слухають вуличних музикантів. Панки викликають деяку підозру, здається, що вони не справжні, а якісь статисти в кіно, бо ж справжні панки не повинні бути такими доглянутими, так старанно, волосок до волоска, зачесаними і налакованими, у дорогих черевиках, пошитих на замовлення шкірянках, з вичищеними псами. Деякі з них, ніби для того щоб позбавити оточення цієї підозри у несправжності, ходять по вулицях із алюмінієвими десятилітровими відрами замість наплічників. Точнісінько такими, з яких миють підлоги українські прибиральниці у поліклініках, тільки новісінькими і до блиску вичищеними. А інколи щастить сфотографувати когось із них, наприклад, за зосередженим каканням у кущах, коли видно лише фрагменти – темно-червоний і старанно поставлений сторчма «ірокез», шматок оголеної дупи поміж ріденьких кущиків і затиснуту в кулаці найтиражнішу німецьку газету «Більд». Полювання за такими кадрами – це, ясна річ, специфічне задоволення, але принаймні не таке нудне, як черга до згаданого в усіх путівниках ресторану під куполом телевежі.