Читать «Червона лінія U2» онлайн - страница 16

Туристів завжди легко відрізнити. Ось ці двоє з фотоапаратами і, можливо, ще он ті студенти на траві перед Райхстагом. Ззаду нас оминає парочка на антикварного вигляду велосипедах – переднє колесо велетенське, заднє – крихітне. Вони розмовляють польською, але виглядають цілком асимільованими, та і навряд чи тарабанили б із собою на вихідні ці чудернацькі велосипеди. Жіночка на останніх тижнях вагітності не викликає жодного сумніву, як і родина з трьома дітьми та песиком. Зосереджені на цій дедукції та підраховуванні, ми майже не звертаємо уваги на монументальні споруди зі скла і бетону по обидва боки ріки, на дивний катер, не прогулянковий і не туристичний, із написом «Школа риторики»; від нього віє чимось майже афінським, і нескладно собі уявити, як слухачі цієї школи могли б розміститися на велетенських білосніжних сходах, які ведуть в нікуди, бо двері, якими завершуються сходи і починається будівля, завжди наглухо зачинені і сходами ніхто нікуди не підіймається і не спускається. Хіба інколи поряд зі сходами фотографуються поодинокі туристи, не такі, як ми, а звичайні, у білих кросівках, панамках від сонця, з цифровими фотоапаратами і картами в руках. Вони не соромляться своєї нетутешньості, не намагаються її приховати, а просто збирають враження, слухняно виконуючи вказівки путівників.

Туристів тут виявляється значно менше, ніж ми очікували. Мабуть, усе через той же комплекс власної меншовартості ми відразу ж намагаємося вигадати теорію, яка пояснювала б це. Анна припускає, що надмірна монументальність цього старанно збудованого наново і позбавленого попередньої атмосфери місця зробила його надто неживим, більше схожим на куліси до якогось голлівудського блокбастера, ніж на ділянку густозаселеного мегаполіса. І справді, дивлячись на всю цю застиглу масу білого бетону і скла, важко уявити собі, як тут стріляли у студентів, що намагалися прорватися за берлінський мур. Хоча прізвища загиблих можна прочитати на розставлених уздовж набережної хрестах. Ще важче уявити собі, як виглядав тоді «палац сліз», тобто теперішня зупинка метро Фрідріхштрассе, велетенська і жвава о будь-якій порі, заповнена ятками з фастфудом, сувенірами, мобільними картками та книгами, як тут прощалися перед розлукою родичі, що мешкали по різні боки стіни і яким дозволили ненадовго зустрітися. Теперішня надто показна респектабельність цього місця дезорієнтує, примушує сумніватися у вірогідності минулого, похмурість якого видається сьогодні перебільшеною метафорою з підручника історії.

Теорію Анни підтверджує і значно більша кількість туристів, що їх ми виявляємо зовсім недалеко, навпроти Бранденбурзьких воріт. Латиноамериканські музики із дорогою апаратурою грають явно під фонограму. Академія мистецтв, офіси найбільших світових банків, американське посольство. Навряд чи щось може порушити тутешню залаковану гармонію. Сонячне недільне пообіддя, голуби – все як у якомусь кічуватому кіно. І на центральній лавці вона – їй, мабуть, уже за шістдесят, але пурпур її блузки та старанність зачіски і макіяжу закликають не думати про це. Вона теж читає «Русский вестник», чи як його там, і здогадатися про це неважко ще здалеку, поки літери не проступають поодинці, підморгуючи знайомими сполученнями.