Читать «Царський пояс» онлайн - страница 7

Лідія Гулько

Мати ніжно дивилася на сина. Михайлик помітив, що мамині очі сумні. Поклав ложку в мисочку. Бадьорим голосом запевнив матусю:

– У Скіфії тебе вилікують.

Марійка нагадала синові:

– Старанно пережовуй страву, бо ж передні зуби повипадали.

Про себе Мишко зі смутком зауважив: матуся йому не вірить. Попоївши, він вибіг на подвір'я.

Треба сказати, що Остапова родина не мала ні коня, ні корови, ні телятка, ні свині. Котика – і того в них не було. З хлопчиком привіталося літнє сонечко, а з куща бузку – зграйка гомінких горобців.

Михайлик крутився на подвір’ ї, поки не побачив батька на городі. Мчав до нього і гукав:

– Татку, глянь, я швидко біжу. Я вже здоровий.

Остап, що цілував сина, зауважив:

– Та ти в нас козак хоч куди. Треба дякувати жінкам із села. Вони приносили для тебе малину, калину, мед.

Хлопчик насупив білі бровенята.

– До мене вночі приходила миша. Вона приносила ліки від наших пращурів. Миша мене вилікувала.

Остап сів на траву, а сина посадив на своє коліно. Турботливо мацав його лоба.

– Татку, ти не віриш мені? – з розпачем у голосі вигукнув малий. – Миша мені сказала, що перстень, який ти носиш, – чарівний. Перед ним відчиняться двері у Скіфію.

Остап, тамуючи сміх, кахикнув.

– Кажеш, хвостата тебе вилікувала.

Мишко образився:

– Прошу, не називай мишу негідно. Вона поважна пані, лікарка. У білому халаті й ковпачку на вушках.

Остап підморгнув синові.

– У такої симпатичної лікарки я й сам із задоволенням лікувався б. – Він удавано схопився за правий бік. – Ой, стрельнуло у попереку! Синку, гукони мишку, хай і мене полікує. Тільки так, щоб мама не бачила!

Остап реготав. Гарний настрій батька передався малому. Обоє качалися в бур’яні, боролися. Мишко вищав від задоволення.

– Я повинен тебе познайомити з мишею. І маму теж, – вивільнився хлопчик із батькових обіймів

– І хутчіш, – реготав Остап. – Бо поважну пані перехоплять інші хворі дядьки.

Мишко дременув навпростець, через бур’яни, до хати.

Остап лише примірявся до лопати, щоб продовжити копати, а синок вже біля нього.

– Татку, іди до хати.

– Марійка кличе?

– З мишею поговориш. Зараз вона розмовляє з мамою.

Остап довго дивився на сина. Погладив його по головці. Зі співчуттям казав:

– Бідолашний, зарано піднявся з ліжка.

Аж тут долинув Марійчин голос:

– Хлопці, нумо до хати!

Остап сплюнув спересердя. Буркнув: «Не дадуть спокійно працювати». Однак почвалав за сином, що підстрибував перед ним м’ячиком.

У хаті було урочисто тихо. Марійка сиділа на ослоні й прямо дивилася на телевізор, що не працював. Остап зиркнув у тому напрямку – і позеленів від люті. Кинувся до телевізора.

– Геть, капосна. Знахабніла – на телевізор вилізла, – несамовито кричав.

Чоловік враз стих. Обхопив голову руками і до дружини:

– Марійко, напевне, я марю.

– Не мариш, любий. Тільки не руш тваринку. Миша – наша товаришка.

Чоловік придивився до заклятого хатнього ворога. На миші зелена спідниця і біла, вишита українським орнаментом, блузка. Бавиться золотим ключиком, що на мотузці. Пищить, капосна, людською мовою: