Читать «Хроніки Південного» онлайн - страница 7

До того ж наш гороскоп був вдалим. Я, звісно, гороскопам не вірю, однак почитую. Чому б не підняти собі настрій? Нещодавно писали про тих, хто народився у хуртовину, якась там Анґеліна Залвторєне понаписувала: «Ти народився, тому ти потрібний, просто необхідний у цьому світі. Живи, радій та поквапся на своїй хвилі…». А це просто немов у десятку. Хоча й без гороскопів зрозуміло, що нема чого тягти час, потрібно ловити хвилю.

Нам зірки усміхалися, тому в Ригу ми змоталися без жодних проблем. Нічого туди не везли, їхали, мов якісь туристи, усмішка від вуха до вуха, навіть дивно було нічого не боятися, ні над чим не труситися. Коли хтось просив торбу з хлібом видати за свою, ми відповідали, що теж маємо свої і не ваша це справа, куди ми їх поклали. Найприємніше було роздумувати про те, що я вже трошки бабла навідкладав, а якщо й далі все так добре піде, то, дивись, незабаром буду мати якусь шкірянку.

Немає нічого кращого за шкірянку. А що може бути краще? Шкірянка — це солідно, по-багатому, відразу видно, що ти — серйозна людина. У фільмах агенти і різні детективи — всі у шкірянках. І певно, що не в дерматинових. Дерматинові можеш поставити й ті будуть стояти, а ще небезпечно, щоб їх не зламати чи подерти.

А які ще можуть бути куртки? Може, болонієві дощовики? Бувають ще пуховики, а ще аляски, але що там казати — мода на них майже минула. Зі шкірянкою можуть конкурувати хіба що курточки з написом Chicago Bulls або ще Los Angeles Kings. Але зараз і такі вже не рідкість, і вони — просто писк моди. А шкірянки є справжніми і вічними, і це мені подобається. Носи — ніяк не зносиш, хіба би хтось порізав. А ще шкірянка — єдина з курток, яка має свій запах, такий дикий, від якого аж голова паморочиться. А коли знаєш, що на тобі не дерматин, а справжня шкіра тварини, то й сам почуваєшся, ніби мисливець. По правді, в нас здебільшого носять свинячу шкіру, та й нехай. Кажуть, свиня — найрозумніша тварина, тому нема чого тут носом крутити. Та ніхто й не крутить, бо тут усі у свинячій шкірі ходять, мало хто кращу може собі дозволити. Якщо добре її не помацаєш, то не одразу й розрізниш.

Наступної суботи ми пішли до клубу філателістів, однак вирішили, що там якась ліва тусовка зібралась, проте коли й через тиждень повернулись додому, нічого не сторгувавши, зрозуміли, що в тому клубі наших плакатів вже по горло, і нічого не поробиш — треба переходити у найвищу лігу. Тому ми постелити біля базарної брами звичайну картонку і кинули всі плакати на неї, щоб не змокли. Не було в нас ні столика, ні ще чогось схожого. Спочатку важко йшло — хтось підійде, ціну запитає і зникне геть. Якщо біля тебе юрба людей не збереться, то всі проходять повз — наче ти порожнє місце. А як тільки починають юрбитися, натовп зівак усе збільшується, ніби хтось снігову кулю з гори пустив. Але здається, що ціни народу не до душі — за три години ми спихнули лише два плакати. Проте можна було радіти, що ніхто до нас не чіпався. Мабуть, побачили, що стоять тут якісь нетямущі — ну нехай, потопчуться — й підуть собі. А ті чуваки, що поруч, були тут старожилами: скільки я не заходив на базар, завжди їх бачив. Вони могли б нам сказати: забирайте свої папірці й валіть звідси. По правді, це вони торгували папірцями — плакатиками завбільшки з подвійний аркуш зошита. Ціни, звісно, теж набагато нижчі, але нічого класного вони не мали. Але люди все одно біля них юрбились, бо під тими плакатиками вони ховали знімки голих баб.