Читать «Хроніки Південного» онлайн - страница 6

Рімантас Кміт

Таких не зловиш. А я ще довго роздумував про провідниць, все думав і ніяк не міг збагнути, чому тепер усі газети повні оголошень десь такого змісту: «Лише в нас найчарівніші, наймиліші гіди-провідниці, які покращать ваш похмурий настрій, супроводжуватимуть вас повсюди і весь час». Чому їх називають гідами і провідницями, та ще й пишуть через дефіс? Біля одного оголошення були намальовані два силуети — чоловіка і жінки. Жінка тримала його під руку, і була добряче вища за нього. Ну, типу, вона ж гід, тому знає куди іти, а її великий зріст мав би показувати, що тут саме вона керує ситуацією? Нісенітниця якась. І до чого тут провідниці потяга?

Однак довго я такими дурницями не мучився, і цього разу ми повернулися додому без зайвих нервів. Уже й Шяуляй скоро. Кажуть, що це місто вєліків. Може, і було колись. Незважаючи на те, що тепер ціна на бензин захмарна, вєліків чомусь не побільшало. Нові, що німці виготовляють, їдуть закордон, бо для нас їхні ціни трохи смішні — за таку ціну можна й тачку непогану знайти. Часи «Орльонків» і «Ласточьок» давно минули. Кращі лісопедисти тепер звідки завгодно — з Клайпеди, з Паневежиса, але не з Шяуляя. Інші ще називають Шяуляй містом Сонця. Але сонця могло би бути й більше. Втім, якщо говорити, як є, то Шяуляй є містом в’язальниць, спекулянтів, регбістів і хокеїсток на траві. А ще — ван дамів, шварців, бо качалки тут на кожному куті, і в кожній на стінах висять плакати з їхнім зображенням. Тому кожен, хто звідти виходить, уявляє, що живе у фільмі й грає головну роль.

В’їжджаємо на вокзал. Ну, що наші сталлоне і ван дами, дивіться, ось вам — Шяуляй! Ось тут і має відбуватися дія ваших фільмів. Знаєте, почуваюся так, ніби я привіз вас на батьківщину. Нашорошуйте вуха! Це — Шяулінський вокзал. Чуєте, що кажу? Чи ні? Повторюю ще раз — Шаолінський! Отож-бо й воно, що саме тут ви немов свої, тому будьте як удома.

2

Спочатку вирішили втулити плакати всім знайомим. Подивимось, як підуть, скільки погодяться за них заплатити і що взагалі казатимуть. Ми заламали ціну конкретну, однак ніхто й не сперечався. Таких плакатів не те що ні в кого не було, але ніхто їх навіть і не бачив. Ну, ти сам уяви — заходиш до кімнати, а там на півстіни — Ван Дам. Зовсім інший рівень, ніж повсюди, де на стінах пришпилені плакатики розміром з аркуш із зошита. Мій братко, з яким разом штангу тягали, забрав декілька з ходу. Його качалка вмить змінилася, бардак на стінах став непомітний: чисто, а на всю стінку — яскрава стопудова крутизна. І тоді можна усвідомити, що ти тягаєш залізо не просто задля дівок, не для того, щоб показати всім, що ти найкрутіший, а тому, що й сам не проти потрапити на такий плакат.

З вуст в уста братва розповіла про наші плакати, інші побачили їх у друзів вдома, тому перша партія розходилася скоро. Якось у суботу ми заскочили до клубу філателістів. Туди народ приходить з усілякими значками, марками, хтось приносить старі журнали, продає моделі літаків та ще всілякий мотлох. Ми зі своїм яскравим товаром там довго не затрималися — народ змів наші залишки плакатів, і ми поверталися додому вже тільки з грошима в кишенях, роздумуючи про те, що більше чекати нічого, треба скоріше знов до Риги погнати, бо гроші в наших кишенях на радощах довго не затримуються, і якщо та радість триватиме й далі, то скоро ми знову опинимося на нулі.