Читать «Хроніки Південного» онлайн - страница 189
Рімантас Кміт
А ще я згадав про те, як ми рахували шви на козирках кепок. Згадав, як важливо було купити у валютному магазині оригінальні касети
Купити не підробку було без шансів. У найкращому випадку можна щось знайти в секонді або пригнати п’ятнадцятирічний БМВ. Але кого цікавлять оригінальні речі з других рук? Вони вже вживані, вичавлені, потерті. Вони повністю втратили свою магічну силу, що затягує в загадковий коловорот. Як затягував Мачерніс або Гессе. А потім миришся з тим, що оригінальні речі для тебе недосяжні, бо ти живеш у Шяуляї. У Клайпеду через порт, звісно, щось потрапляє, але до нас — ніколи. Та згодом заспокоюєшся. Коли добре пороздмухувати, всі ми — копії Бога. Та не хочеться про це думати, оскільки це нічого не змінює.
Я, мабуть, справді змирився з тим, що довкола нас самі підробки. Справжні речі часом аж спантеличують. Як-от ті справжні італійські піци. Або той князь Мишкін. Виникає бажання їх переробити на свій лад. Іноді я переконував себе, що підробка навіть краще, бо можна самому переробити її під себе, як тільки забажаєш. Коли обшити рюкзак матерією так, як хочеш сам, він стає оригіналом. Слово «оригінал» має багато значень — єдиний, неповторний. Проте я ніколи не думав, що не лише матиму самі підробки, але й сам потраплю в підробку. В тому сенсі, що ніяк не зможу з’ясувати, як усе насправді. І буде здаватися, що всі інші говорять, як їм вигідніше. В мене здали коліна і серце, однак лікарі кажуть, що там нічого нема. Як змиритися з тим, що ніколи не дізнаєшся правди про те, де тепер Моніка, і що вона думає про тебе, і як там усе було насправді? Так ніби про якесь чудовисько Лох-Нессу — воно є, але ніхто нічого не бачив і не знає.
Нехай вона буде відьмою, крові ж не п’є. Але те, що її батьки дебіли, це факт. Єдиний, в якому я переконаний. Проте це мені нічим не допоможе. Я ж казав, що в цілому я справедливий. Я завжди за правду піду до кінця. А Робін Гуд мені подобається, бо він за справедливість. Тому вся ця історія мене шалено дратує, а наїхати нема на кого, адже залишилось дратуватися тільки щодо одного відомого факту — батьків Моніки. А де справедливість? Самі нічого не досягли, а на доньку тиснуть. З її братка нічого не вийшло, то тепер на Моніку вся надія.
