Читать «Хроніки Південного» онлайн - страница 187

Там «Цукерковий сміх»… а в мене суцільний невроз, бо тут безліч всього і все абияк. У нього виходить, що шпаківня — це червона пляма. Підозрюю, що таке «Морсе» — ніхто не знає. А ще поблискує міддю. Коли мідь, то червона. Може, там на Марсі щось поблискує? Чи це про азбуку Морзе? Тут дозволяють скористатися словником. Та, йоли-пали, у словнику литовської мови немає слова, яке починається на «морс». Жодного! Аніякого! Явно, що тут емігранти самі повигадували своїх власних понять. І що там блищить в нього? Рейки чи погляди… Фіг розбереш. Ви вловили? А в самому кінці горобці. Лише ці останні строфи мені й зрозумілі — про горобців. Але ж не будеш писати лише про них. Тоді склалось би враження, що вірш про амбіції нікчем.

А ще мені не до вподоби, що вірш нагадав не ранок на залізничному вокзалі, а сьогоднішній ранок у Клайпеді. Вистачає й тих метушливих поїздів, щоб згадати сьогоднішнє червоне сонце дорогою до Клайпеди і моє хвилювання. Чомусь найсильніше я розхвилювався через тих чайок і портові крани.

Інші абітурієнти вже написали і несуть здавати комісії, а я ще сиджу, хоча давно вже не маю про що писати. Сиджу і чекаю, може, з’явиться якась думка, мов НЛО. Пізніше лежу сам на залізному пружинистому ліжку в общазі Саулєтекіс в очікуванні, поки оголосять результати. Звичайно, ні на що добре не сподіваюсь, але коли я такий-сякий католик, теоретично і зі мною може трапитися чудо. Маю надію, що мою аналітичну інтерпретацію врятує порівняння з Далі. Результати мене повертають на землю: мене не зачислили ні на бюджет, ні на платні, ні на заочні місця. Хіба би хтось сам відмовився. Однак годі вже тих ілюзій, жену я додому.

Після повернення намагаюся знайти Моніку, проте вона пропала, як у воду впала. Нічого мені не написала і не пояснила. Малоймовірно, що стирчить весь час на дачі. Дзвоню їй додому. Ніхто не бере слухавку, навіть братко. Може, вона сидить тишком-нишком, щоб наші зустрічі не зіпсували всю справу до Вільнюса?

Можливо, під впливом лікарів всі стали неймовірно чутливими і здатні вигадувати різне зі сфери фантастики. Я почав усіх розпитувати про неї, але ніхто її не бачив і нічого не знав. Я навіть зателефонував на станцію юних натуралістів, запитую, може, якісь змагання з верхової їзди, чи так поїхала кудись на якусь подію. Однак нічого. Врешті-решт я запитав у Едити. Та ламалась наче целка, — хтозна, може, такою й була, — а потім видала, що важко у це повірити, але батьки Моніки довідалися, що вона там у Шотландії зовсім не англійську мову вчила, а мутними справами займалась — чаклунством всіляким, тому розлютилися і відправили її в монастир. Звісно, фантазія Едити не має меж, однак могла б її застосовувати десь в іншому місці, а не тут брєд сивої кобили нести. Я так їй і сказав. Проте що з того? Говори їй скільки хочеш, нічого не зміниться.

То ось, все, як у тому вірші — одного разу ти прилетиш і більше вже не зустрінеш. Дзвонити їм більше не хотів, тому зачекав її братка біля дому. Той м’явся, як малолітка, а потім щось промимрив, мов батьки вивезли Моніку закордон лікувати, бо вона захворіла.