Читать «Ходіння Туди і Назад» онлайн - страница 12

− Поглянь, − вигукнула вона й кинулася до другої знизу полиці праворуч від них. Вихопила книжку, але не поспішала демонструвати її Лії, а притиснула до грудей, і дівчина встигла лише зауважити яскраву обкладинку. − Ти теж, Ліє, пишеш книжки…

− Я? − Але зрозумівши, що від співрозмовниці навряд чи щось приховаєш, продовжила: − Ну, це гучно сказано. Так, іноді пишу коротенькі новели чи оповідання. Але тільки «в стіл». Їх ніхто не читав, та й навряд чи я наважилась би їх опублікувати…

− Та ні, ти не зрозуміла. Я не про твори, виведені ручкою на папері чи надруковані на комп’ютері, я про інші, про написані.

Здивування прочитувалося не тільки на обличчі, а й в усій поставі дівчини.

− Сумніваюся, що ти зможеш зрозуміти, якщо я тобі зараз почну пояснювати, краще почитай. − Каміла простягла Лії книжку.

Вона вже десь бачила цей яскравий малюнок на обкладинці. Дорога, що йде в нікуди. Обабіч шереги безлистих дерев, що, ніби щупальці чи кігті, розкинули своє гілля, а вгорі − повня. Картина була моторошна й водночас прекрасна. Від цієї дороги несила було відвести очей, вона вабила. Куди вона вела? І де дівчина могла її бачити?

Каміла немов прочитала останню думку.

− О, так. Я забула сказати: ти ж не лише пишеш, а ще й малюєш.

І лише коли Лія врешті зрозуміла значення в цих словах займенника «ти», відвела погляд від картини й прочитала ім’я автора та назву: Лія Альданова, «Закохана в ніч».

Що я стану письменницею, мені казали ще в дитинстві, коли придумувала різноманітні історії й потім вечорами розповідала їх мамі, бабусі, дідусеві і всім, хто до нас заходив. Я в сім’ї одиначка, і хоч це начебто дуже добре, адже вся увага й турбота перепадали мені самій, проте, з іншого боку, була дуже самотня, що, мабуть, і виплекало в мені некеровану, безмежну фантазію. Сама вигадувала собі друзів, бо на нашій вулиці майже не було моїх однолітків, а з деякими (неблагополучними) мені просто забороняли гратися. Я вигадувала незвичайні пригоди, бо справжнє життя було геть одноманітне й позбавлене несподіванок. Мене не цікавили ляльки. Інша річ − ґудзики, поламані ручки від дверей, дідові інструменти. Усе це дарувало неймовірне поле для фантазії, адже ці речі можна уявити чим завгодно: від зачарованої принцеси до зорельоту.

Коли підросла і в мене з’явилися друзі, фантазія нікуди не поділася. Дитинство моє припало на перебудову: зникла залізна завіса й почалося масове захоплення телебаченням, дуже популярними стали різноманітні закордонні серіали. Оце була моя стихія! Я швидко перекваліфікувалася зі звичайного письменника-фантаста на сценариста й режисера. А які мильні сюжети розгорталися на нашій вулиці. Куди тій американській «Династії» чи мексиканській «Дикій Розі»! У нас, на звичайній сільській вулиці, кохали й убивали, викрадали дітей і втрачали пам’ять, плели інтриги й самі ж потрапляли у власні тенета. Кожен із моїх друзів отримував роль, написану персонально для нього. Звісно ж, я не могла не користатися зі свого статусу, тому ті, кого я, правду кажучи, недолюблювала, отримували ролі або негідників, або якихось нікчем чи я просто ігнорувала їх, призначаючи на другорядні ролі. Та головне, що ніхто, навіть сильні особистості, очевидні лідери не могли опротестувати надану їм роль, бо я, виявляється, мала ще й неабиякі здібності психолога й могла будь-кого переконати, що саме його герой найважливіший. Навіть якщо то лише вбитий грабіжником перехожий, завдання якого − лежати посеред вулиці в багнюці, та якби не він, то й фільму не було б і славнозвісний детектив (себто я) не почав би розслідування.

Захоплення сценаріями тривало недовго. Я захворіла і вже не могла багато часу проводити з друзями. Сумними самотніми вечорами в ліжку, коли від телевізора й прочитаних книжок вже починало двоїтися в очах, я врешті почала писати по-справжньому, ручкою. Тобто Каміла не вважала б, що то по-справжньому, але саме так вважають люди.

Звісно, це теж було наслідування. Наслідування дуже популярних на той час детективів та любовних романів, які я потай від мами ковтала по кілька штук на день. Я починала писати роман і щоразу, написавши кілька розділів на папері й остаточно дописавши його подумки, цілком втрачала інтерес, адже твір уже був готовий (хоч лише в моїй голові), а повторювати те саме − це однаково, що переписувати текст із чернетки в чистовик, − найгидотніше у світі заняття. Скільки таких початих і незакінчених творів у мене було − уже й не пригадаю.

Тому спроб долучитися до когорти майстрів слова (Боже, якими ганебними штампами я висловлююся!) було чимало, та справді почати писати мене змусила… Що б ви думали? Любов? Ні. Матеріальна скрута? Де там. У наш час письмом точно не заробиш. Злість. Ось що вперше мене спонукало взятися за ручку в уже дорослому віці і з серйозними намірами. Принаймні я їх тоді вважала серйозними. Згодом, звісно, зрозуміла, що це насправді лише один зі способів боротися з проблемами, з депресією, з внутрішнім дискомфортом.

Я почала писати, наразившись на несправедливість, зазнавши образи, яка здавалась мені смертельною, а головне − перед якою я була безпорадною. Я не могла відповісти своєму кривднику, бо він сильніший, могутніший. Таких випадків у моєму житті щороку ставало дедалі більше, а можливостей захиститися меншало. І тоді я збагнула, що бодай умовно покарати свого ворога можна лише через творчість. Так почали з’являтися оповідання, де кожну злу людину за кожен її негідний вчинок чекала заслужена й жорстока кара.

Ви можете вважати мене ненормальною, закомплексованою, прихованою маніячкою, що ладна розчленувати кожного, хто косо на неї погляне. Але ж ні. Та й не так часто ображали особисто мене. Просто будь-яку несправедливість я приймаю на свій рахунок. Я читала газети, дивилася телевізор і всюди бачила саму лише несправедливість. Скажімо, син якогось депутата жорстоко вбив людину, а його виправдали й кинули за ґрати невинного.

Я не могла спати ночами, аж поки не виникало оповідання, де прототипа цього мажора вбивав розгніваний месник (родич загиблого чи просто божевільний, що хотів очистити світ від мерзоти), або ж на вбивцю чекала інша, абстрактна кара у вигляді авта, у якому відмовили гальма, чи цеглини, що впала з даху. Та найчастіше помста була виважена й логічна, тому й жінку, яка виловлювала бездомних собак і знущалася з них (цей жахливий сюжет я побачила в програмі Ольги Герасим’юк «Без табу», і він, певно, до кінця життя стоятиме в мене перед очима), ці ж бездомні собаки й загризали. А п’яний лікар, який оперує дівчину й вона через це гине, сам згодом помирає від скальпеля такого ж горлодера.

Свої твори я нікому не давала читати, не публікувала, хоча завжди мріяла побачити власну збірку оповідань (а саме на короткі прозові твори мені вистачало вправності й терпіння) на полицях книгарень. Та одного разу таки наважилася й узялася за роман. Щоправда, на нього чекала така ж доля, що й на все моє попереднє писання: після кількох розділів я так захопилася, що зрештою дописала текст «у голові». У романі йшлося про дівчину, яка страждає на множинність особистості, точніше в її милій голівці вживалося значно більше «альтерів», кожне з яких по черзі заволодівало її тілом і виконувало якусь програму. Однак усі вони мали не лише різні характери, а й несхожу зовнішність, тому героїня частково змінювала і свій вигляд. Скажімо, коли вона ставала чоловіком, її голос нижчав, вона робилася дуже сильна як на жінку й таке інше. У цьому творі я теж не уникла улюбленого мотиву помсти, тому й ввела до численних внутрішніх особистостей героїні чоловіка-месника, що його пригоди й мали становити основну канву сюжету. Так я ніби узагальнювала все написане раніше, весь мій попередній досвід.

Хороший був задум. Тепер розумію, що коли б дописала роман, то справді мала б шанс його видати. Але не судилося. Може, я занадто лінива, а може (це я розумію тепер), твір виявився значно потрібніший Тут, аніж Там . От і завис готовий роман на межі між реальністю й вигадкою. Так ніхто й не зміг дізнатися, що сталося з дівчиною з безліччю різних сутностей у голові, які щодня вели запеклі бої за її тіло, а сама вона лише вночі ставала собою. Саме тому я й назвала своє перше колосальне творіння «Закохана в ніч»…