Читать «Ходіння Туди і Назад» онлайн - страница 10

− І що, мені можна взяти котрусь із них і подивитися?

− Так…

Жінка всміхалася. Її страшенно тішили дитяча безпосередність новенької, її захват.

− І можна навіть щось почитати?

− Так…

Лія підстрибнула, мов дівчисько, і, мало не плескаючи в долоні, підбігла до першої-ліпшої, чи то пак − найближчої − полиці, і вицупила книжку, що стояла на рівні її випростаної руки. Це було звичайнісіньке видання стандартного формату, але обкладинка не просто здивувала, а ледь не вибила дівчину з колії. Лія закліпала й недовірливо поглянула на Камілу, яка не виказувала жодних емоцій, що лякало ще дужче.

− Що це? − ледь чутно, бо язик просто відмовлявся соватися в роті, вичавила Лія.

− Книжка, − з байдужим виразом обличчя, але з прихованим задоволенням у голосі відповіла жінка, яку точно втішила реакція новенької.

Лія й сама бачила, що це книжка. І навіть назва, витіснена великими червоними буквами, хоча й інтригувала, та не могла сильно вразити, адже зараз письменники навчилися називати книжки так, що часом вистачало самої лише назви, аби змусити читача їх купити. Називалася вона «У прірві», і це ні про що не свідчило. З однаковим успіхом це міг бути і любовний роман, і хорор. Але ім’я автора вгорі викликало в Лії суперечні відчуття. Вона вирішила, що її або просто дурять, або ж знущаються. Джером Девід Селінджер. Це її улюблений письменник, і те, що вона витягла саме його твір і що так безглуздо маніпулювали його ім’ям, принаймні обурювало.

− Я бачу, що це книжка, − опанувала себе дівчина. − Але тут написано, що її автор − Селінджер…

− І що ж тебе дивує? − запитала Каміла, яка й справді наче не розуміла, що тут дивного.

− Але я прочитала всі його твори й точно знаю, що такого в нього немає.

− Але ж Селінджер досі живий , − мовила жінка так упевнено, що Лія вже й сама почала сумніватися, проте не переставала сипати запитаннями.

− Так, живий. Проте багато років тому він усамітнився, заховався від світу й перестав писати…

Каміла всміхнулася. У її голосі залунали іронічні нотки:

− Це він сам тобі сказав? Люба моя, − жінка говорила, немов із дитиною, і це дратувало Лію, − як ти можеш знати, що робить Селінджер у своєму свідомому вигнанні: пише чи не пише?

− Але ж він відома особистість. Тривалий час його фани, наче манни небесної, чекають від нього нових творів. Якби він щось написав, це була б сенсація і про це б уже знали в усьому світі, навіть у нас!

− Мабуть, − погодилась Каміла. − Але ж я не сказала, що він видає книжки, а сказала, що пише.

Лії вже терпець уривався:

− Але ж ця книжка видана, вона ж не написана від руки, − випалила вона й рвучко розгорнула томик.

На титулці побачила те ж, що й на обкладинці: ім’я автора й назву. Більше нічого… Ні назви видавництва, ні року. Перегорнула далі. Нічого, жодних реквізитів: ні тобі анотації, ні імені перекладача, ні навіть ISBN. Далі йшов власне текст, увінчаний латинською літерою І, який вона чомусь не наважилася читати. На останній сторінці − те саме. Зміст, де навпроти тринадцяти комбінацій із латинських цифр, що позначали розділи, стояли цифри арабські, що позначали номери сторінок. І все. Ні коли книжку було підписано до друку, ні накладу, ні номера замовлення.