Читать «Українська драматургія. Золота збірка» онлайн - страница 166

Іван Франко

На склоні віку. Розмова вночі перед новим роком

Іван Франко (1856–1916) — український письменник, поет, перекладач, критик, вчений, публіцист, найбільш яскравий діяч українського руху в Галичині кінця XIX — початку XX ст., чий вплив на громадські настрої забезпечувався силою його інтелекту та морального авторитету. Його значення для становлення сучасної української літератури часто порівнюють із значенням Т. Шевченка, а еволюція політичних поглядів І. Франка є характерною для розвитку домінуючих тенденцій в українському русі на західноукраїнських землях на зламі двох століть.

Так, у творі з промовистою назвою «На склоні віку. Розмова вночі перед Новим роком 1901», надрукованому в «Літературно-науковому віснику» № 12 за 1900 рік, констатуючи, що в XIX сторіччі відбулась політична емансипація не лише буржуазії чи пролетаріату, а всього людства, І. Франко вітає в явищі конституціоналізму звільнення від абсолютизму XVIII ст. Втім, автор п’єси зовсім не абсолютизує конституціоналізм, підкреслюючи, що юридична рівність лише створює умови для досягнення рівноправності, проте самі ці умови справджуються лише в процесі вільного існування свідомих своїх прав індивідів.

Степан Васильченко

Куди вітер віє

Степан Васильченко (1879–1932) — український письменник, драматург, педагог (справжнє прізвище — Панасенко). Увійшовши до літератури на початку 1910-х рр. із циклом оповідань на педагогічну та селянську тематику, С. Васильченко звертається згодом до драматургії, пишучи переважно одноактні п’єси, що за тематикою і художніми засобами органічно близькі до його прози. Автори цього періоду намагалися розвинути традиції української класичної драматургії, вирішуючи проблему відображення національного характеру в «революційних» умовах.

З часом така характерна ознака творчості С. Васильченка, як ліризм, змінюється на драматичну патетику пізніших творів — неспокійну, динамічну, перейняту відчуттям ворохобно-революційного перетворення світу. Тож не дивно, що сатиричне осмислення «національних» зрушень, зокрема у таких творах, як казка «Ось та Ась» і в одноактній комедії «Куди вітер віє» (1919) про політичних перевертнів, були заборонені за радянського часу. Загалом символіка вітру, що в українській радянській літературі означала «революційне» оновлення (згадаймо «вітру вітровіння» П. Тичини) набуває в п’єсі «Куди вітер віє» С. Васильченка не «пролетарського», а типово декадентського забарвлення. Його герої перебувають у стані душевного неспокою, гарячого бажання рішуче змінити своє життя, що перетинається з банальною обивательщиною в стилі таких пізніших культових творів, як «Мина Мазайло» М. Куліша і «Санаторійна зона» М. Хвильового.