Читать «Україна-Русь. Споконвічна земля» онлайн - страница 81

Слід зазначити, що згідно з Руським Літописом за всі роки існування Великого Галицько–Волинського князівства до часів його поглинання Польщею та Литвою історики та літописці не зафіксували воєн за титул Великого князя між нащадками Данила Галицького. Усі особисті питання вирішувалися мирно.

Великий Галицько–Волинський князь Лев Данилович правив князівством до 1301 року. Після його смерті Велике князівство посів син Юрій.

Про князювання Юрія Львовича в українських джерелах немає жодних згадок. Сучасні історики визнають:

«Не можна сказати нічого конкретного про обставини князювання Юрія Львовича. Навіть дата його смерті, подана польським істориком Яном Другошем (1308 р.), є значною мірою гіпотетичною. Причиною цього є брак вітчизняних літописів — основного й у більшості випадків єдиного джерела, що унеможливлює реконструкцію історії Галицько–Волинської… (держави. —В. Б.)» [44, с. 93].

Історичне полотно української держави можна, при бажанні, відновлювати за документами сусідніх держав. Слід тільки розглядати ті матеріали критично, враховуючи імперські (польські і московські) «доважки брехні». І, звичайно, позбувшись комплексу меншовартості, пам’ятаючи, що наші давні предки були гордими і вільними, та ще й войовничими людьми. З цього боку вони нічим не поступалися своїм сусідам: Польщі, Угорщині, Литві, Німецькому Ордену, Золотій Орді тощо.

За польськими джерелами, після смерті Юрія Львовича — онука Данила Галицького, трон Великого Галицько–Волинського князівства посідали його старші сини Андрій і Лев.

Ось що встановили сучасні українські історики:

«Сини Юрія Львовича Андрій і Лев уперше згадуються як “руські князі” у польського короля Владислава Локетка у 1315 році. Наступного року Андрій і Лев Юрійовичі уклали союз із прусськими лицарями й затвердили його своєю грамотою, в якій вони звуть себе князями Галичини і Володимирщини (Волині). Можна зробити припущення, що старший Андрій правив у Володимирі, а молодший Лев у Галичі» [44, с. 101].

Можна й потрібно з наведеного матеріалу зробити й інші висновки. Скоріше за все, князь Юрій Львович помер не у 1308 році, тому що зі зміною князя завжди підписувалися нові угоди та заключалися нові союзи, що підтверджує вищенаведена цитата. А постійні династичні шлюби з Угорськими, Литовськими і Польськими правителями та підписаний союз із Тевтонським Орденом у 1316 році свідчать про європейський напрям політики князів Великого Галицько–Волинського князівства. Вони стали відкрито протистояти Золотій Орді на прикордонних українських землях. Що призвело до знесилення Галицько–Волинського князівства та посилення Литви і Польщі. Про такий розвиток подій свідчить лист польського короля Владислава Локетка. Послухаємо українських істориків, які вивчали матеріал:

«…Відомості… білорусько–литовських літописів дають можливість твердити, що на початку 20–х років XIV ст. Андрій і Лев наклали головою… Можливо, саме тоді Гедимін захопив Берестейську та Дорогичинську землі — хоча не менш вірогідно, що це сталося дещо раніше. Напевне відомо тільки те, що обидва Юрійовичі активно боролися проти Орди, оскільки після їхньої загибелі польський король Владислав Локетек в одному зі своїх листів, висловлюючи жаль з цього приводу, пишномовно назвав Андрія і Лева “непоборним щитом”, який захищав Польщу від татар» [44, с. 101–102].