Читать «Україна-Русь. Споконвічна земля» онлайн - страница 80

Головне — археологічні дослідження, які велися на теренах сучасної України ще з початку XIX століття російськими імперськими археологами, ознак присутності Золотої Орди далі знаменитого трикутника (Таганча): Біла Церква — Канів — Звенигород (Звенигородка) не виявили.

Це стосується і Києва.

Життя Києво–Печерської Лаври з 1240 по 1320 рік очолювали 8 (вісім) ігуменів і воно не припинялося. Київ усі ці вісімдесят років належав до Великого Галицько–Волинського князівства, який мав свою, незалежну від золотоординської, Митрополію і свого, окремого від Золотої Орди, Митрополита.

Навіть Літопис Руський, описуючи Волинського князя Мстислава, сина Василька, писав про цілком незалежного князя: «Князь же Мстислав сів на столі брата свого Володимира на самий Великдень, у рік 6797 (1289), місяця квітня в десятий день, і став княжити після брата свого, правдолюбством світячись до всіх братів своїх, і до бояр, і до простих людей…

Він держав мир із навколишніми землями: з Ляхами, і з Німцями, і з Литвою, [а] землю свою держав величиною аж по Татар, а сюди — по Ляхи і по Литву» [18, с. 450].

Літописець розділяє володіння татар і Волинського князівства, не поєднуючи їх. А Волинська земля тяглася на південь до кордону з Пониззям.

Київ у ті роки також належав до володінь Галицько–Волинських князів.

* * *

Імперські (польська та російська) історичні науки зробили все можливе, щоби позбавити українців національної пам’яті. Авторові довго не вдавалося натрапити на достовірні джерела, аби зв’язати в єдиний ланцюг події ХІІІ–ХІV–ХV століть, які мали достовірне місце на українській землі у ті часи. Лише коли до моїх рук потрапили спогади посла англійського і французького королів Гілльбера де–Ланноа, написані 1421 року, вдалося зрушитися з місця. Про що говоритимемо пізніше.

Спогади посла англійського та французького королів, у яких розповідається про руського (українського) князя Гедігольда, він же князь Василь Красний Острозький, спонукають нас до відновлення картини тодішньої Русі. Почнемо із періоду, на якому закінчився Літопис Руський — 1292 рік. У ті часи великим Галицько–Волинським князем був син Данила Галицького — Лев, який володів князівством із 1269 по 1301 рік. Літопис Руський, який багато розповів про діяльність князя Лева Даниловича, згадує про постійні війни князя з польськими королями та литовськими князями. Розповідає літопис і про посягання князя Лева на землі своїх братів.

Під 1288 роком літопис згадує про його словесні зазіхання на землі брата Володимира Васильковича, хоча Лев особисто володів трьома уділами — «Галицьким, Перемишльським, Белзьким». Та після смерті Володимира Васильковича у 6797 (1289) році землі Волині, згідно з заповітом нащадка князя Василька, перейшли до рідного брата Лева — Мстислава. Так після 1289 року всі уділи Великого князівства опинилися в руках синів Данила Галицького — Лева і Мстислава.