Читать «Україна-Русь. Споконвічна земля» онлайн - страница 178

Лицар Гілльбер де–Ланноа через 3 (три) роки (1421) сприйняв це прізвисько без жодного застереження, навівши його у європейському звучанні — Гедігольд. Треба думати — такий переклад (Василь Красний–Гедігольд), нічого не пояснюючи, зробив не особисто лицар, а йому за столом, у «руського князя», пояснили, що так величали князя на Констанцькому соборі освічені мужі церкви. Чому й Гілльбер де–Ланноа сприйняв це слово без застереження, бувши, як побачимо далі, віруючою людиною.

Василь Красний належав до оточення Великого князя Вітовта, тому на Констанцькому соборі, в першу чергу, захищав інтереси Великого князя.

Князь Олександр Туровський (Ніс). Це теж один із руських князів–патріотів. У Грюндвальдській битві брали участь старші представники майже усіх руських князівських родів. Серед них князі Туровські й Острозькі: Олександр і Федір.

Олександр Туровський був на Констанцькому соборі представником учасників Ірюнвальдської битви від литовської сторони. І, певно, свідчення Василя Красного і Олександра Туровського були переконливі, якщо члени Констанцького собору відхилили звинувачення Тевтонського ордену до Великого Литовсько–Руського князя Вітовта. А що сталося саме так, про те свідчать подальші історичні події в Європі.

Так Тевтонський орден програв удруге.

II. Посол Гілльбер де–Ланноа

У 1421 році до Литовсько–руської держави навідався посол королів Англії і Франції Гілльбер де–Ланноа. Він відвідав столицю й двір Великого князя Вітовта, який правив державою та описав свої відвідини Львова, Кам’янця, потім другого Кам’янця (на Поділлі), згодом Білгорода–Дністровського і врешті Криму. І хоча матеріал королівського посла Гілльбера де–Ланноа давно опублікований, а деякі витяги з нього перекладені російською мовою, українські науковці практично ніколи до нього не зверталися. А повного перекладу щоденників Гілльбера де–Ланноа ні російською, ні українською мовою немає.

Уявити не можу, чому українська професура так байдуже поставилася до такого достовірного історичного джерела початку XV століття. Тут може бути тільки одне пояснення: всі ті науковці не бажали працювати з достовірними джерелами, бо послуговувались відвертими російськими вигадками. Раз прилучившись до московської облуди, стали її заручниками на все життя. Цілковито з тієї ж причини вони не мали потреби вивчати матеріали давніх арабських та перських істориків і послів.

Наші науковці досі вважають стародавні арабські, перські та європейські першоджерела сфальшованими, а російські вигадки, компіляцію та відверту брехню не піддають найменшому сумніву. Мені вже не раз доводилося зустрічатись саме з такою логікою мислення істориків. Отож бовтатись у московському «історичному багні» будемо ще довго.