Читать «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»» онлайн - страница 71

У результаті таких «виборів» члени КП(б)У становили абсолютну більшість делегатів III Всеукраїнського з'їзду рад — 1435 із загальної кількості 1787 депутатів. Українські соціалісти-революціонери (боротьбисти) отримали 150 мандатів.

Таким чином, більшовикам вдалося досягти абсолютної переваги на з'їзді, що давало їм формальні підстави мало зважати на позицію боротьбистів чи лівих есерів. Тому у сформованих вищих органах державної влади УСРР були лише більшовики, причому значна їх частина до 1919 р. не мала жодного стосунку до України (див. вклейка, рис. VII).

Але насправді склад депутатів III Всеукраїнського з'їзду рад не відображав волі навіть найбіднішого селянства, не кажучи вже про все українське суспільство. Система сформованої більшовиками місцевої влади з її завданням беззастережно виконувати накази Кремля виявилася занадто далекою від народу. Це руйнувало поширені в Україні ілюзії щодо народності компартійно-радянської влади. Однак основну провину населення формально покладало не на «більшовиків», а саме на «комуністів». Тому й своє незадоволення селянські маси спрямовувало не на «радянську» («совітську») владу, котра, як їм здавалося, відповідно набутого на початку 1918 р. досвіду полягала саме в широкому місцевому самоуправлінні, а на «комуну». Однією з підстав для такої плутанини стало перейменування у березні 1918 р. РСДРП(б) на Російську комуністичну партію (більшовиків) — РКП(б).

Оскільки рішення комуністів-більшовиків досить часто суперечили вимогам народних мас, то незабаром в Україні розгорнувся широкий повстанський рух, який нерідко проходив під радянськими гаслами. Адже сама по собі радянська влада в її «чистому» вигляді, що начебто передбачав справжню підконтрольність і підзвітність влади виборцям, подобалася активній частині суспільства. Керівництво КП(б)У щосили намагалося залишити за собою «радянський бренд». У резолюції пленуму ЦК КП(б)У, що відбувся на початку квітня 1919 р., визнавалося: «Тепер куркульська контрреволюція проходить злісно-демагогічну політику механічного поєднання контрреволюційних гасел із радянськими, прикриваючи свою куркульську погромно-шовіністичну суть більшовицькою фразеологією („Ми українські більшовики“, „Ми за владу Рад“, „За самостійну Україну“)». Це зайвий раз свідчить про позитивний для встановлення більшовицької влади вплив досвіду 1917 — початку 1918 р., коли більшовики своїм авторитетом легалізували найбільш популярні вимоги активної частини низів українського суспільства. Але й відмова втілювати ті гасла в життя не могла минути безслідно.