Читать «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»» онлайн - страница 25

Важко сказати, чи правильно розуміли київських більшовиків українські соціал-демократи та й національні сили взагалі. Мало того, ретельний аналіз джерел бази підводить до висновку, що в період між поваленням самодержавства та Жовтневим переворотом навіть самі більшовики не могли визначити, а отже, і зрозуміти власну тактику в національному питанні. Як зауважував В. Шахрай, «ми не спромоглися за весь час революції зайняти принципіальну, позитивну позицію відносно українського національного руху, а задовольнялися „применением к местности“, котре ніякого „применения“ не давало». Реально більшовиків з українським силами (до того ж переважно в Києві) поєднувала лише боротьба з Тимчасовим урядом. Таке співробітництво посилилося після відомих подій, які дістали назву «липневої реакції» 1917 р., що стали наслідком відставки частини Тимчасового уряду на чолі з його головою Г. Львовим та спроб більшовиків захопити владу в Петрограді.

Що ж до ставлення київських більшовиків до національного питання, то воно, як зауважував один із керівників київських більшовиків І. Кулик, ставилося «абстрактно, без застосування теоретичних положень у повсякденній практиці та орієнтації у виявах українського національного руху». Причому, за словами В. Шахрая, «ся абстракція була в головах партійних робітників на Вкраїні, що навіть не знали свого власного програму, що не шкодило їм вживати в політичній боротьбі сю „абстрактну формулу“» (право націй на самовизначення. — Авт.). Втім, вказана «абстрактна формула» вживалася у боротьбі не усіма і не завжди. Так, приміром, П'ятаков і надалі не погоджувався з основним більшовицьким гаслом у національному питанні. На початку липня відбулася чергова загальноміська конференція більшовиків, де він цілком резонно зауважував: «Кажучи пригнобленим національностям: ви маєте право відокремитися, але ми вам не рекомендуємо, ми ставимо себе в дурне становище».