Читать «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»» онлайн - страница 24
Геннадій Єфіменко
Конференція теж не внесла достатньої ясності у питання про державний устрій. Чіткої відповіді на зауваження представника Грузії Філіп Махарадзе про те, що «добре проголошувати загальні гасла, але спочатку варто було б подумати про те, як їх втілювати в життя», делегати не отримали. Натомість, звертаючись до прикладу з Польщею, В. Ленін роздратовано відповів її представникові Феліксу Дзержинському, який був супротивником права на самовизначення: «Люди не хочуть розуміти, що для посилення інтернаціоналізму не потрібно повторювати тих самих слів, а потрібно в Росії наполягати на свободі відокремлення пригноблених націй, а в Польщі підкреслювати свободу об'єднання».
Київські більшовики відповідним чином і діяли: по можливості національного питання намагалися не торкатися, а при нагоді агітували за «свободу об'єднання». Небажання пропагувати потребу надання Україні національних та політичних прав уже згаданий П'ятаков обґрунтовував суто економічними чинниками. На початку червня 1917 р. на загальних зборах київської організації більшовиків він наголошував: «Ми підтримуємо українців у їхніх протестах проти всяких циркулярних заборон уряду, як-то заборона українського військового з'їзду. Але взагалі українців підтримувати нам не випадає, бо пролетаріатові рух цей не вигідний.
Таким чином, причиною слабкої популярності більшовиків в Україні стала й та обставина, що вони сприймалась хоч і як дружня, але російська, а не українська партія. До цього слід додати, що єдиного центру РСДРП(б) в Україні на той час не існувало, що було наслідком як невизначеності питання про кордони, так і нігілістичного ставлення до українського руху розташованих переважно у зрусифікованих містах більшовицьких організацій України. Завдяки ж деклараціям у національному питанні, на які ми вже звернули увагу, більшовики, кажучи сучасною мовою, мали найменший анти-рейтинг серед інших загальноросійських партій.
На відміну від лівобережних організацій РСДРП(б) в Україні, київські більшовики (див. вклейку, рис. І) поступово усвідомлювали постійно зростаючу силу національно-визвольного руху і змушені були з ним рахуватися. Важливою спонукою до більш тісних взаємин з українськими партіями стала спільна боротьба з Тимчасовим урядом та есеро-меншовицьким впливом у місцевих органах влади. Приміром, незважаючи на цитований вище виступ Г. П'ятакова, наприкінці якого він заявив, що український національно-визвольний рух спрямований