Читать «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»» онлайн - страница 134

Наприкінці 1920 р. більшовицьким керманичам ставало зрозуміло, що комунізм, принаймні у тому вигляді, в якому він вбачався у попередні роки, найближчим часом не має перспектив. Після поразки Червоної армії в серпні 1920 р. під Варшавою та підписання у жовтні перемир'я з Польщею остаточно зникли сподівання на близьку «світову революцію». Важливість цієї обставини важко переоцінити, адже, з огляду на економічну та технічну відсталість Росії, теза про близьку і неминучу «світову революцію», внаслідок якої Росія отримає допомогу від «європейського пролетаріату», була однією з ключових в ідеологічному обґрунтуванні Жовтневого перевороту та початку комуністичного будівництва навесні 1918 р.

Ілюзії щодо комунізму в народних мас умить зникли під час спроби втілити його на практиці. Після невдалого досвіду 1919 р. в українському селі намагалися менше говорити про «комунію». Більшовицькі керманичі зрозуміли, що задля збереження влади треба поширювати в масах уже не ілюзію комунізму, а ілюзію «народності» більшовицької влади. При цьому у світогляді самої більшовицької номенклатури істотних змін не відбулося, тобто своє майбутнє вона пов'язувала винятково з комунізмом.

У книзі провідного більшовицького теоретика М. Бухаріна «Економіка перехідного періоду», що побачила світ наприкінці 1920 р., йшлося про принципове заперечення свободи праці, яка, на думку автора, не узгоджується з правильно організованим плановим господарством і таким же розподілом робітничих сил. Безтоварне господарство, яке спирається на централізований план, вважалося у Кремлі безумовним ідеалом. Цілий розділ книги присвячено актуальності позаекономічного примусу, виправдання якого чітко відобразилося у такому твердженні: «В умовах пролетарської диктатури вперше примусовість справді є знаряддям більшості в інтересах цієї більшості».

Такі погляди були властиві значній частині компартійно-радянських керманичів. Тому на початку 1921 р. при ухваленні рішення про відмову від комуністичного штурму про економічну безглуздість заснованих на примусі заходів у внутрішньопартійному дискурсі не йшлося. Головну причину такої відмови чітко окреслив очільник Промбюро України (з 31 грудня 1920 р. — Українська рада народного господарства — УРНГ) Влас Чубар на V конференції КП(б)У в листопаді 1920 р.: «Об'єктивні умови життя в Україні були такими, що примусового залучення до праці не можна було здійснювати повною мірою внаслідок нестачі сил примусу».

Погоджуючись на тимчасовий відступ, компартійна влада, однак, не відмовлялася від комунізму. Її поступки мали не лінійний, а синусоїдний характер. Зрозумівши згубність принципу «все й відразу», компартійні керманичі варіювали поступки і наступи, а відступивши в одному, нерідко відігравали в іншому. Зокрема, під час другого комуністичного штурму (1929—1932 рр.) свого максимуму сягнула українізація, тобто помилки 1919 р. з характерним для цього року зневажливим ставленням до всього національно-українського вже не повторювалися.