Читать «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»» онлайн - страница 126

Щоб на цьому з'їзді не було жодних несподіванок, влада рішенням президії ВУЦВК від 6 квітня 1920 р. ухвалила нові норми представництва. Від військових частин та установ, у яких вихідці з України становили меншість та які організаційно підпорядковувалися безпосередньо центру, обирався один депутат від однієї тисячі червоноармійців. До таких установ належали не лише частини діючої армії, але й «установи і заклади армії та фронту, запасні частини армії та фронту, тилові частини, частини місцевого гарнізону». Від міського населення, в тому числі й фабрично-заводських селищ обирався один делегат від 10 тисяч, а від сільського — один від 50 тисяч. За дорученням IV Всеукраїнського з'їзду рад щойно обраний ВУЦВК 26 травня 1920 р. затвердив ці норми.

З огляду на названі обставини рішення з'їзду стали апогеєм формального централізму. У резолюції з приводу відносин між УСРР та РСФРР зазначалося: «4-й Всеукраїнський з'їзд рад заявляє, що УСРР, зберігаючи свою державну конституцію, є членом Всеросійської Соціалістичної Федеративної Республіки». З'їзд доручив «будучому Центральному виконавчому комітетові вести і далі ту саму політику тіснішого єднання», для чого було запропоновано ввести до складу Всеросійського ЦВК 30 представників УСРР. У резолюції було затавровано гасло «Української Народної Республіки» та названо контрреволюційною будь-яку спробу послабити зв'язок із РСФРР.

Централізація як необхідна умова перемоги над Польщею знайшла розуміння у Закордонної групи Української Комуністичної партії (ЗГ УКП). Представник цієї групи В. Левинський, виправдовуючи централістичний характер резолюції IV Всеукраїнського з'їзду рад про відносини з Росією, зазначав: «Коли б із Москви прийшов указ на Україну в інтересі оборони обох радянських республік, в інтересі побіди над Польщею і в інтересі революції, скасувати в Українській Радянській Республіці не тільки такі комісаріати, як господарства, військовости, шляхів і т. д., але й комісаріат освіти; мало того, коли б у цих інтересах треба було б скасувати українську мову на Вкраїні, розуміється оскільки це було б можливим, то український робітник і селянин, присутній на IV Всеукраїнському радянському з'їзді, був би і на цю жертву пішов, бо для революції він приніс би все».

Ухвалена IV Всеукраїнським з'їздом рад резолюція про відносини між УСРР та РСФРР у Кремлі сприймалася як формальне підтвердження факту входження України до складу РСФРР. Цілком буденно на наступному за Всеукраїнським з'їздом рад пленарному засіданні Всеросійського ЦВК після заслуховування доповіді Г. Петровського було ухвалено «включити до складу Всеросійського Центрального виконавчого комітету 30 членів Українського Центрального виконавчого комітету». Такий підхід до означення статусу УСРР передбачав можливість обмежити «українське питання» національно-культурною проблематикою, або, іншими словами, культурною автономією. Навіть більше — багатьом більшовицьким керманичам здавалося, що таке обмеження вже відбулося. Приміром, нарком закордонних справ РСФРР Г. Чичерін відзначав в одному з листів до ЦК РКП(б), що «4-й з'їзд Українських рад висловився за входження України до РСФРР». Саме таке розуміння було правилом серед керівників РСФРР.