Читать «Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»» онлайн - страница 106

З іншого боку, українська мова та культура 1920 р. справді здобула більше прав у суспільно-політичному та культурному житті України порівняно з 1919 р. Після ухвалення резолюції ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні» та низки категоричних пояснень Кремля з офіційного вжитку зовсім зникли твердження про «контрреволюційність» та «реакційність» української мови чи про її «несправжність». Русифікатори з владними мандатами вже не наважувалися виступати настільки відверто, як це було дотепер, а частина раніше нігілістично налаштованих щодо української мови діячів стали реально сприяти її розвитку. Одним із найяскравіших яскравих прикладів став X. Раковський, який затято намагався побороти тенденції до нехтування українською мовою. Ухвалені законодавчі акти з цього приводу стали першою ластівкою майбутньої політики коренізації.

«Нове бачення» місця української мови та культури потрібно було узгоджувати з уявленнями про національне питання та з комуністичною фразеологією часів першої спроби комуністичного штурму. У пригоді стала марксистська «діалектика». Затонський так обґрунтовував об'єктивну зумовленість «україножерської» політики періоду 1919 р., яка подекуди мала відголосок і 1920 р.: «Саме тому, що Україна, українська культура, її будівництво неможливе в буржуазних умовах, саме тому доводиться об'єктивно сказати, що той самий Баженко, який гостро вороже ставився до всього українського, — він фактично будував українську націю в нових формах. [...] Об'єктивно оті, хто за українське слово розстрілював — от хто фактично збудував Україну». Тих же, для кого українське слово було саме по собі однією з найбільших цінностей, більшовицький режим до влади не допускав, а їх організовані одиниці (українська кооперація, Учительська спілка, «Просвіти» тощо) нещадно викорінював навіть за політики офіційного сприяння розвитку української мови та культури.

Земельна лібералізація

vs посилена продрозкладка й комнезами

Земельне та продовольче питання. Навчені гірким досвідом масових селянських повстань у «куркульській» Україні, більшовики вирішили відступити від намірів швидкого перетворення села на комуністичний лад. Насамперед це стосувалося шляхів розв'язання найважливішого на той час для селян земельного питання. Від продрозкладки влада відмовитися не могла — втрата нею функції годувальника міста могла спричинити крах більшовицької влади. На початку грудня 1919 р. VIII Всеросійська конференція РКП(б), наголосивши, що «основні принципи продовольчої політики (державна заготівля хліба за твердими цінами, примусова розверстка)» зберігаються, визначила за потрібне «її проведення пристосувати до умов українського села». Була визнана потреба передати поміщицькі землі безземельним та малоземельним селянам. Особливо наголошувалася потреба «полишення справи об'єднання у комуни та артілі на вільне вирішення самих селян, з суворим покаранням місцевої влади за всілякі спроби внести сюди основу примусу».