Читать «Убивство Роджера Екройда» онлайн - страница 3

– Від чого вона померла? – продовжувала сестра. – Серцева недостатність?

– А цього молочник не сказав? – саркастично поцікавився я.

Не варто марнувати сарказм на Керолайн: вона все сприймає серйозно та належно відповідає.

– Він не знав, – пояснила вона.

Зрештою, Керолайн таки довідається. Краще почути від мене.

– Смерть від передозування вероналом. Останнім часом вона пила його від безсоння. Мабуть, випила завелику дозу.

– Нісенітниця, – негайно видала Керолайн. – Вона зробила це навмисне. І не супереч мені!

Цікаво, що коли ви таємно переконані в дечому, проте не хочете цього визнати, то починаєте люто заперечувати, почувши це від когось іншого. Я відразу ж обурився.

– Ти знову за своє, – дорікнув я. – Квапишся ляпнути ні сіло ні впало. З якого це дива місіс Феррас вирішила покінчити життя самогубством? Удова, ще доволі молода, заможна, при доброму здоров’ї. Живи і насолоджуйся. Безглуздя якесь.

– Зовсім ні. Навіть ти мав би помітити, як вона змінилася. Це тривало десь упродовж останніх півроку. Схоже, її мучили кошмари. Ти сам щойно визнав, що вона не могла заснути.

– Твій діагноз? – спокійно запитав я. – Нещасна любов, гадаю?

Моя сестра похитала головою.

– Муки совісті, – із насолодою вимовила вона.

– Муки совісті?

– Так. Ти не повірив мені, коли я говорила, що то вона отруїла свого чоловіка. Тепер я впевнена як ніколи.

– Не думаю, що ти мислиш логічно, – сказав я. – Насправді, якби жінка наважилася на такий злочин, як убивство, то холоднокровно насолоджувалася би плодами свого вчинку, не переймаючись такою дурнуватою сентиментальністю, як докори сумління.

Керолайн похитала головою.

– Може, такі жінки й існують, але місіс Феррас до них не належала. Вона була клубком нервів. Нестримне бажання змусило її позбутися свого чоловіка: вона була не з тих, хто здатний витримувати страждання. А немає жодних сумнівів, що дружина такого чоловіка, як Ешлі Феррас, невимовно страждала…

Я кивнув.

– І відтоді те, що вона скоїла, переслідувало її. Не можу не жаліти її.

Сумніваюся, що Керолайн хоч трохи жаліла місіс Феррас за її життя. Тепер, коли жінка перенеслася туди, де (ймовірно) не зможе носити паризьких обновок, Керолайн готова дозволити собі ніжні почуття жалю та розуміння до неї.

Я запевнив їй, що сама думка про це – безглузда. Я мусив наполягати, бо в душі й сам погоджувався принаймні з частиною сказаного. Але недобре, що Керолайн осягнула істину просто натхненна здогадками. Я не збирався заохочувати таке. Вона пройдеться селом, розповсюджуючи свою точку зору, а всі вважатимуть, що її підґрунтя – медична інформація від мене. Життя – це випробування!

– Дурниці! – вигукнула Керолайн у відповідь на мої критичні зауваження. – Ще побачиш. Ставлю десять фунтів проти одного, що вона залишила лист-сповідь.

– Вона не залишала ніякого листа, – зопалу кинув я, не подумавши, чим обернеться для мене це зізнання.

– О! – видала Керолайн. – То ти таки цікавився, еге ж? Джеймсе, я впевнена, глибоко в душі ти вважаєш так само, як і я. А ти старий і хитрий лис!

– Завжди варто припускати можливість самогубства, – відкарбував я.