Читать «Убивство Роджера Екройда» онлайн - страница 2

– Джеймсе, то ти? – гукнула вона.

Дивне запитання, кому б то ще бути. Відверто кажучи, саме через сестру я й затримався у холі. Девіз родини мангустів, як писав Кіплінг, це: «Піди та дізнайся». Якщо Керолайн колись вирішить мати герб, я безумовно пораджу їй зобразити мангуста, що стоїть на задніх лапах. Першу частину гасла можна було би пропустити: Керолайн спроможна дізнатися що завгодно, спокійно сидячи вдома. Я не знаю, як їй це вдається, але це так. Підозрюю, що її розвідка – то прислуга й торговці. Коли Керолайн виходить, вона не збирає новини, а поширює їх. І на цьому вона таки знається.

Власне, саме така її особливість і була причиною моїх нападів тривоги. Хай що я зараз не розповів би Керолайн про смерть місіс Феррас, за півгодини про це знатиме все село. Як фахівець я, звісно, намагаюся остерігатись. Ось чому звик завжди приховувати від сестри всю можливу інформацію. Зазвичай їй однаково все стає відомо, проте я отримую моральне задоволення від усвідомлення, що то не моя провина.

Чоловік місіс Феррас помер трохи більше як рік тому, а Керолайн невтомно стверджує (без будь-яких на те підстав), що його отруїла дружина.

Вона ігнорує мої незмінні заперечення, що містер Феррас помер від гострого гастриту, якому посприяло хронічне зловживання алкогольними напоями. Симптоми гастриту й отруєння миш’яком – тут я погоджуюся – дуже схожі, але Керолайн вибудовує свої звинувачення на зовсім інших припущеннях.

– Лише подивися на неї, – постійно чую від сестри.

Місіс Феррас, попри не першу молодість, була дуже привабливою жінкою, завжди одягненою, хоч і невигадливо, проте зі смаком. Утім, багато жінок купують одяг у Парижі, та не обов’язково через це отруюють своїх чоловіків.

Нерішуче стоячи в холі з такими думками в голові, я знову почув голос Керолайн – цього разу із різкішими нотками:

– Джеймсе, що ти там робиш? Чому не йдеш снідати?

– Саме йду, люба, – поквапливо озвався я. – Вішав пальто.

– За цей час ти міг би з десяток пальт повісити.

Її правда. Міг би.

Увійшовши до їдальні, я звично чмокнув Керолайн у щічку та взявся снідати беконом із яйцями. Бекон уже охолов.

– У тебе був ранній виклик, – зауважила Керолайн.

– Так, – відповів я. – У «Королівську галявину». Місіс Феррас.

– Знаю, – мовила сестра.

– Звідки знаєш?

– Мені сказала Енні.

Енні – покоївка. Мила дівчина, але невиправна балакуха.

Запала тиша. Я продовжував їсти бекон з яйцями. Кінчик довгого й тонкого сестриного носа аж сіпався, як завжди бувало, коли щось її цікавило чи хвилювало.

– Ну? – запитала вона.

– Прикрий випадок. Нічого не вдієш. Вочевидь, вона померла вві сні.

– Знаю, – повторила сестра.

Цього разу я роздратувався.

– Ти не можеш знати, – вихопилося в мене. – Я й сам не знав, коли дістався туди, а я ще нікому не говорив. Коли ця дівчина, Енні, знає, то вона, певне, провидиця.

– Мені сказала не Енні, а молочник. Він почув це від куховарки Феррас.

Як я вже згадував, Керолайн, аби щось дізнатися, не треба навіть виходити. Вона сидить удома, а новини плинуть до неї самі.