Читать «Тричі мені являлася любов» онлайн - страница 3

Цілими днями, а то й тижнями Ольга могла сидіти у своїй кімнаті при заслонених вікнах і нікуди не виходити. Навіть Михайлина, розрадливим характером якої постійно був захоплений Франко, і та нічого не могла вдіяти. В селі казали, що старенькі їмості, Михайлина і Ольга, ніби не були рідними сестрами. Михайлина - протилежність Ользі. Вища від неї на цілу голову, очі жваві, сива голова рідко коли покрита хустиною, терпіти не могла чорного одягу. Хоч вона вже погано бачила, але вечорами сідала до столу і поволі, з великими труднощами писала спогади про Ольгу Кобилянську, Наталію Кобринську, Івана Франка. Весь дім був на ній. То крутилась на кухні, пробувала страви і давала поради, де досолити, де доперчити; то до корів - чи вчасно нагодовані та видоєні, то до коней - чи напоєні, то між кури, то між індики. Там насварить, там пожартує, розповість щось цікаве і доречне.

Весною Ольга злягла. Перед тим, коли на відсонні зацвіли дрібні стокротки, востаннє вийшла з хати, продибала звичною дорогою до старих дуплавих верб, на пасовиську назбирала дрібних квітів, сплела вінок і поклала під кам'яний хрест. Стояла довго перед ним, поки за нею не прийшли і не відвели додому. Більше вона не виходила.

30 травня 1935 року її не стало. Хоронили Ольгу на тихому сільському цвинтарі, що тонув у весняній зелені. Відцвітали яблуні, зав'язувались вишні і безперестанку співали птахи. Коли опускали тіло в могилу, зачепили молоду вишню, і висохлі пелюстки посипались на труну і свіжу землю.

Перед смертю Ольга слізно просила Михайлину, аби та вволила її останню просьбу: листи, перев'язані голубою стрічкою, “від нього”, нехай покладе у труну. Під голову. Це були ті самі листи, які Ольга відмовилася віддати М. Возняку, сказавши, що їх попалила. Воля Ольги була виконана.

Про смерть Ольги оповіло “Діло” коротким некрологом від 1 червня 1935 року. Воно нагадало, що Ольга Рошкевич належала до жінок-піонерок, котрі започаткували організаційну працю між українським жіноцтвом. “Молодою дівчиною, - писав цей часопис, - цікавилась етнографією та літературою. У Лолині, в домі свого батька, зібрала, між іншим, перші матеріали до бойківських обрядів та зладила перші переклади з французького письменника Золя. В часі своєї молодості була близькою співробітницею І. Франка та Н. Кобринської”.

Інша галицька газета - “Громадський голос” - про Ольгу писала, що працювала вона у виданнях І. Франка та М. Павлика, слідкувала за розвитком жіночого руху, спричинилась до відкриття в Станіславі жіночої гімназії, а для І. Франка “була першою жінкою, яку він глибоко покохав і їй присвятив багато своїх поезій”.

Більш докладно, тепло, з розумінням того, що Ольга Рошкевич була жертвою часу, що була тою першою відважною, яка зірвалась до лету, але знемогла в дорозі, про її життєвий шлях на сторінках тодішньої преси оповіла Марія Деркач - дослідник творчості Івана Франка. “Життя Ольги Рошкевич, - писала вона, - виховзнулось із вигідних рейок священицького життя. Однак не стало гарту промостити нових доріг. Зусиллям волі навернула його назад на давні колії, та воно покотилось, розбите і порожнє, аж до самої могили. Цей грунт, на якому жила, не виростив посестри Божени Нємцової. Ті, що знали її, розказують, що була мовчазна і химерна. А вона була нещаслива…”