Читать «Тримай мене міцно» онлайн - страница 63

Глибокий розпач почувся в її голосі.

Марія впала на траву поряд із Захаром, швидко відкрила фляжку з водою, піднесла її до вуст і пошепки промовила замовляння. Фляжка почала світитися, і з кожним словом світіння посилювалося. І ось уже сріблясто-блакитний вогонь огорнув її. Марія піднесла фляжку до губ Захара. Чоловік почав повільно пити.

— Тримайся! Зараз я допоможу.

Марія полила листочки живосила водою із фляжки, і вони почали сяяти. Жінка сіла обличчям до Захарової спини і обережно стисла у руці рукоятку, що стирчала з його тіла.

— Готовий?

— Так.

Марія різким рухом висмикнула ніж із рани. Кров бризнула на її сукню, на руки, на обличчя. Знахарка обережно підняла сорочку і приклала до рани живосил. Потім відірвала шматок тканини від сукні і перев’язала його.

На галявину опустився ворон. Він перетворився на Данила. Хлопець підбіг до Захара і Марії.

— Як це сталося?

— Агата вискочила іззаду, — голос Захара прозвучав тихіше, ніж завжди.

— Вони забрали книгу?

— Так. Довго не могли. Камінь не піддавався.

— Ми поставили гарні кордони, — сказав Данило, пильно роздивляючись щілину під Каменем.

— Ти завжди знайдеш хоч щось хороше у поганому, — посміхнувся Захар.

Божедар підійшов до присутніх. Марія підняла голову. Так, він не міг допомогти. Тоді б вони не змогли забрати книгу. А наступне затемнення дуже нескоро. І жити в такому режимі стало вже просто неможливо.

— Вибач, я була у розпачі.

— Не варто перепрошувати. Я розумію, — Божедар спокійно впустив її у темні глибини своїх очей. — Почекаємо, поки рана заживе, і спробуємо знищити їх разом із кріслами на Лисій горі, до того, як він промовить заклинання. Тепер у нас є трохи часу до місячного затемнення.

— Через три дні? — уточнив Данило.

— Так, через три дні.

— Добре. — Данило обернувся до Марії. — Чим ти лікувала? Окрім води.

— Живосилом.

— Змії про тебе пам’ятають, — посміхнувся Данило.

— Так, і я їм дуже вдячна.

— Вони знають про це. — Данило допоміг Захару сісти зручніше. — Як ти почуваєшся?

— Неначе тільки народився, — посміхнувся Захар.

— Живосил швидко діє.

— Так, ми пам’ятаємо, — сказала Марія.

Божедар пильно подивився на характерника.

— Думаю, що ще декілька замовлянь не зашкодять для швидшого одужання.

Мольфар підійшов до Захара, вийняв із кишені великий круглий гладкий сірий камінь, простягнув руки до неба і погладив його, перекладаючи з руки у руку.

Цей камінчик я тримаю, Хворобу на нього збираю! Хай камінчик біль бере, А його врятує!

Мольфар відійшов до краю галявини, розмахнувся і викинув камінець якнайдалі. Потім повернувся до решти. Чорні очі турботливо дивилися на Захара.

— Тобі краще поки що не рухатися. Відпочинь.

— Що ж, тепер у нас залишився єдиний шанс. І цього разу ми не маємо права схибити, — Захар уважно оглядів присутніх.

— Так. Ми зробимо все можливе, — сказала Марія. Такі знайомі зелені рішучі вогники яскраво миготіли та виблискували у її очах.

* * *

Червоні відблиски сонця, що заходило, яскравими плямами сяяли на чудернацької форми кріслах, які стояли колом на верхівці гори. Їх було тринадцять, і всі вони пройшли великий шлях, щоб цього визначного вечора зібратися тут, на самій верхівці Лисої гори. Які ж вони гарні! Кожне особливе, зі своїм декором, чудовим різьбленням та відтінками кольору.