Читать «Тримай мене міцно» онлайн - страница 60

Мольфар підійшов до великого Каменя.

— Вітаю тебе! — Він ніжно провів по ньому долонею. — Ми знову потребуємо твоєї допомоги.

Божедар відчув пульсуючі удари всередині Каменя. Мольфар відірвав від нього руку і обернувся. Всі стояли в очікуванні.

Божедар вийняв книгу.

— Даниле!

Данило відійшов від Каменя на декілька кроків і витягнув праву руку вперед. Камінь повільно зсунувся вбік. Під ним виднілася невелика воронка. Божедар обережно поклав книгу до ями. Камінь повернувся на своє місце.

— Ставайте у коло! — скомандував він.

Всі стали у коло з чотирьох сторін. Божедар зник і з’явився на верхівці Каменя.

— Сконцентруйтеся! Захистіть Камінь силою чотирьох стихій!

Всі підняли праві руки і сконцентрували сили на Камені. У кожного з руки одночасно вирвався товстий кольоровий промінь. Промені, як і минулого разу, з’єдналися над витягнутою рукою Божедара. Він світився сріблом разом із Каменем. Потім промені плавно перейшли на Камінь, і він почав сяяти п’ятьма кольорами. Через декілька секунд промені зникли. Всі опустили руки. Мольфар щез із Каменя. Решта втомлено опустилися на траву.

— Як у старі добрі часи, — посміхнулася Богдана, витираючи долонею піт із блідого чола.

— Так.

Марія відкинула бронзові хвилі волосся за спину і вдивлялася у Камінь. Їй здавалося, що вона чує биття його серця.

— Ну то що, ми будемо тут усі разом чекати на їхнє пришестя, чи як? 0 запитала Богдана.

Вона простягнулась на повний зріст на м’якій траві. Над головою у темному літньому небі яскраво сяяли зірки. Прохолодний вітерець шурхотів у гілках, неначе хотів розказати про все, що відбувалося тут, поки їх не було. Круто лежати ось так, випроставши тіло і ні про що не думаючи, а просто кайфувати від теплої літньої ночі, від цих криків нічних птахів, від співу цвіркунів, від п’янких пахощів невидимих у пітьмі трав. І хочеться, щоб ця мить тривала вічно…

— Треба зробити так, щоб вони могли узяти книгу. Якщо ми будемо тут разом, вони цього не зможуть.

Упевнений голос Захара повернув її до реальності.

Богдана підвелася на лікті і подивилася у синю безодню Захарових очей, що світилися у темряві.

— То що, залишимо когось одного? — запитала вона.

— Я залишусь. — Тон Захара, як завжди, не передбачував заперечень.

— Чому це ти? — Данило невдоволено зиркнув на товариша. — Ми теж не гірші.

— Тому що ви були поранені, вам вже досить. Хто знає, як воно піде.

— Дівчатам я б теж не дозволив. А за себе не згоден.

— Як це не дозволив? Ти диви, який командир знайшовся! — вигукнула Богдана.

— О, полетіли іскри, — Данило підморгнув Богдані.

Вона сердито відвернулася.

— Я теж можу почергувати, — озвалася Марія.

— В тебе дочка і мати, — твердо наполягав Захар.

— Мати не тільки в мене.

— То хай Божедар обирає, - примирливо запропонувала Богдана.

— В тебе ще буде нагода поквитатися з Агатою, — чорні очі, як завжди, бачили усю її наскрізь. Богдані знову стало не по собі. — Залишиться Захар.