Читать «Тримай мене міцно» онлайн - страница 12

— А ти не знаєш, що мольфари спілкуються з силами природи та зі стихіями? — пробурчав Данило. Він вже не приховував свого роздратування. Ця дівчина взагалі якась непевна та без гальм. Дивно, що пращури вибрали саме її.

— Ні, я на історичному вчуся, а не у Хогвартсі.

— То що ми маємо робити? — Очі Данила стали серйозними.

— Нам потрібно забрати Книгу Влади, поки її не забрав той, хто її шукає, бо без неї він не зможе провести обряд, — сказав Божедар.

— А тринадцяте крісло? — промовив Данило.

— Поки він не матиме книги, він не буде чіпати крісло. Тож ми маємо поставити кордони і охороняти його.

— А це часом не те крісло, що у нашому музеї стоїть у дальній залі? — запитала Богдана. — До нього ще якийсь дурнуватий приходив, щось белькотів про обраних. Тю, та це ж він про нас говорив, виходить! А я все думала, що він таке меле.

— А де він зібрав дванадцять крісел? — Марія уважно поглянула на мольфара.

— Поки що вони у нього в якомусь таємному місці. Але обряд він проведе на Лисій горі. Коли прийде час, він перенесе туди усі крісла.

— Дійсно, особливе місце, — погодилась Марія і задумливо подивилася на вогонь.

Богдана швидко обернулась і з цікавістю поглянула на знахарку.

— Ти там бувала?

— Ні, знахарки у таких місцях не з’являються. Можливо, ти літала?

Богдана невдоволено пхикнула.

— Богдана біла відьма, по усіляких шабашах не вештається. Мабуть, Данило бував, — підморгнула вона хлопцю.

Данилові нарешті урвався терпець. Він просвердлив дівчину сердитим поглядом.

— Тобі ж кажуть, знахарі такі місця не відвідують.

— То ти знахар! Ти диви, яка пава! А я думала, відьмак.

Легка іронічна посмішка з’явилася на гарненьких вустах. У цю ж секунду у відповідь на дівчину полетіли іскри зі світло-карих, як і у неї, очей Данила.

Захар поблажливо посміхнувся, потім перевів погляд на Божедара.

— Ти не розповів про дар.

Мольфар знову сів біля вогнища.

— Так, зараз розповім. — Він помовчав. — Кожен із вас має особливу силу, яка дана вам із народження. Одні знають про це і вміють нею користуватися. Інші ще ні. Богдано, у тебе є два дні, щоб навчитися це робити.

Дівчина кидала позад себе соснові шишки, поглядаючи на Божедара.

— Що ще за дар? Щось особливе? Я і так багато чого вмію.

— Влада над стихіями, — відповів мольфар. — Кожен із вас отримав уміння керувати силами природи. Марія — це сила води. Захар — сила вогню. Данило — сила землі. А Богдана — сила повітря.

Світло-карі очі дівчини насмішкувато втупилися в мольфара.

— Ну і як я маю керувати повітрям? Повітря, повітря, дай у пику отому злому дядьку, що крісла позбирав?

— Данило тебе навчить, — спокійно промовив Божедар.

Данило приречено зітхнув.

— Взагалі-то у мене заняття в універі, — почала опиратися Богдана.

— Взагалі-то завтра субота, — парував хлопець з іронічною посмішкою.

— Та ти що? А я і забула.

Богдана відвернулася. Данило продовжував посміхатися.

Марія відірвала погляд від вогню.

— А що ми маємо робити у ці дні? — запитала вона мольфара. — Мені треба додому, попередити рідних.

Темні очі Божедара чомусь вселяли у неї спокій, не дивлячись на те, що кожного разу, як вона у них дивилася, ніби провалювалась до іншого світу.