Читать «Ти чуєш, Марго» онлайн - страница 34

- Махав мені, щоб я вийшов з машини. То ти не вийшов?

Я що, дурний?

- А як він від тебе відв'язався? А я перехрестився...

- Молодець, Васьок! За що я тебе люблю, так це за кмітливість! - розреготався шеф.

У хаті всі почали сміятися. Всіх просто охопила істерика. З медичної точки зору це було само-позбавлення від стресу, однак із точки зору немедичної це був "дурдом "Веселка". Навіть важкий підліток Віка зняла навушники і реготала до сліз. Один Сидоренко спав. Це був його спосіб зняття стресу. Насміявшись удосталь, усі полягали спати. Спали міцно і солодко. Лише Льоля час від часу примарою ходила по хаті, не в змозі заснути від шарудіння мишей.

Уранці всіх розбудило розпачливе Стьопине нявчання. Свєтка прокинулася першою і стала всіх розштурхувати. Прокидалися легко і з гарним настроєм. Вийшовши з хати, всі пороззявляли роти. Яр у ранковому сонці переливався смарагдом свіжої зелені, вкритої крапельками дощу. В повітрі стояв запах трави, мокрої родючої землі й акації. Акації рясно росли обіч яру, білі грона сніжнимі плямами біліли на зеленому тлі. Співали пташки Кувала зозуля. Стіл, на якому вони вчора вечеряли був застелений сільською клейонкою в букетики квітів, а на ньому стояли дві макітри з варениками, величезна сулія з мутною горілкою, кількакілограмова паляниця домашнього хліба, кілька кружалець ковбаси, великий шмат сала, великий глечик з молоком і маленький зі сметаною, банка маленьких квашених огірків. Серед усього цього багатства сидів Стьопа і розпачливо нявчав.

- Що це за скатертина-самобранка? - солодко позіхаючи, спитала Марго.

- Сам не знаю. - здвигнув плечима шеф. -Тут, крім Секлети, нікого нема. Хіба вона?

- Та де, - втрутилася Льоля. - Вона сама з мишами сидить.

- Більше нема кому. Може, постаралася бабуся для Грицька (так звали шефа): я їй місяць тому вислав сотню.

Очевидно, шеф забув, що в нього в тилу є серйозний супротивник, тож і ляпнув останню фразу.

- Що? Сто гривень? - І вона понесла на шефа цілий комплекс звичайних жіночих докорів.

Шеф відразу роздратувався і сказав:

- Усе! Після сніданку рушаємо. Льолю, ти лишаєшся тут.

Льоля як з кулемета застрочила. Вона була простою жінкою. Тож говорила те, що думала. А думала те, що почувала. Льоля була четвертою дружиною шефа. Після вертихвістки Вероніки, шлюб з якою тривав півроку; після професорської доньки Андромеди Аристархівни; після спекулянтки Каті йому закортіло чогось простого і земного. Йому захотілося щовечора мати смачну вечерю, а щоранку гарячий сніданок, спати на білосніжній накрохмаленій білизні і не прасувати самому сорочок. Він це все й отримав від Льолі. Проте вжитися з нею не міг. Його гонка натура сина львівського батяра і співачки із тріо бандуристок просила не лише матеріалізованого домашнього вогнища, а ще й духовного підживлення. Льолю було щиро жаль. Вона торохтіла, нарікаючи на свою долю, її перебив Вася:

- Шефе, ми з цього яру не виїдемо.

І справді: дорога, що спускалася до шефової хати, розкисла, тож ні вийти, ні виїхати по ній було неможливо.