Читать «Тепло його долонь» онлайн - страница 33
Юрій Ярема
Раптом задзеленчав телефон. То були нові друзі Остапа. Вони запропонували трохи розвіятися — відвідати місцевий гей-клуб.
— Не знаю… — відказав юнак. — Ніколи там не був…
— Тим паче! Вперше побачиш, як воно.
— Ти будеш сміятися, але я не знаю, що одягнути до подібного закладу…, — бурмотів Остап. — Блін, ну що це за несподіванки, га?
— Та не хвилюйся ти так! Одягай, що хочеш, — хто там на тебе дивитися буде?
— О, ну спасибі! — обурено відповів юнак. — Гаразд, щось придумаю. Ти тільки скинь смс із адресою.
— Оце по нашому! Тоді до зустрічі рівно о дванадцятій!
Перше, що спало Остапові ну думку після розмови, — зателефонувати друзям і скасувати зустріч. Він ніколи раніше не бував у такому середовищі та нічого про це не знав. Але при цьому його не полишала цікавість.
— А дідько вас ухопи…, — буркнув він. — Колись потрібно і починати!
Відкривши шафу, хлопець взявся роздивлятися одяг. Майже всі речі в його гардеробі було дібрано зі смаком, але, поза сумнівом, до клубу вони не пасували. Знайшовши старі джинси з великими дірками на колінах і футболку з оголеною спиною, він заспокоївся. Колись він купував ці речі з надією на те, що ніколи не вдягне — аби було. А виявилося, що час настав.
Заздалегідь викликавши таксі, Остап вийшов на свіже нічне повітря. В обличчя війнув теплий вітерець. Постоявши декілька хвилин і дочекавшись машини, хлопець зручно вмостився на заднє сидіння.
Водій виявився підстаркуватим чолов’ягою, що полюбляв погомоніти.
— До центру? — заволав він, перекрикуючи гудіння вітру, що вривався у відчинені вікна.
— Так. Тільки можете мене висадити біля якоїсь кафешки? — у відповідь попросив Остап.
— Без проблем! Хто платить, той і музику замовляє, — загиготів водій.
Майже до кінця їхали мовчки. Остап роздивлявся вогні міста: суцільне мереживо на швидкості зливалося в одну розлогу пляму. Собори, старі будинки, химерні арки — такою була столиця.
Інколи долинав сміх заблукалої компанії або пролітав самотній автобус, який хотів якнайшвидше опинитись у депо та відпочити після робочого дня.
— Куди прямуєш? — нагадав про себе водій.
— Друзі запросили до клубу…
— Еге ж…, — посміхнувшись, відповів водій. — Ти що, гомік?
— Це в мене на лобі написано? — запитанням на запитання відказав хлопець.
— На лобі, звісно, нічого не написано, а от шмотки тебе видають! Тиждень тому забирав схожих на тебе за тією ж адресою. Вмостилися на задньому сидінні, п’янючі-і-і-і-і — це щось страшне! Ну і давай цілуватися! Картинка, я тобі скажу, ще та: двоє неголених пацанів, прикид гірше ніж у тьолки, та ще й цілуються, — водій скривився. — Непроста в мене робота, еге ж?
— Вам видніше…, — замислено мовив Остап. — І часто вам таке трапляється?
— Може, було б і частіше, та я намагаюсь уникати таких адрес. Одна справа, що гидко, а зовсім інша — страшно. Не в тій ми країні живемо, юначе, щоби відкрито заявляти про себе чи когось підтримувати. Ще відлупцюють, а винних, ясна річ, не буде, — міркував водій. — Ну от, приїхали. Онде клуб, — чоловік махнув рукою, — а тут якесь кафе.