Читать «Таємниця піратських печер» онлайн - страница 53

— Ви тільки подивіться на цей стіл, — промовив Пако до своїх батьків. — Хосефа зготувала чудовий сніданок: смажене порося, білий рис, чорну квасолю, щойно зірвані соковиті банани, маніоку з підливою…

Цього дня всі були щасливі. Батьки пишалися геройськими вчинками своїх дітей. Маркос та Аліна дістали дозвіл старших відвідати своїх друзів у місті під час наступних шкільних канікул.

— Після всіх пригод дітлахи заслужили на таку винагороду, — кивнув Селестіно на накритий стіл.

— І Мочіта теж, — додав Пако, що саме виніс її з кімнати, де цуценя тримали замкнутим. — Це вона вивела на чисту воду Вусаня.

Коли він пустив її додолу, Мочіта почала лащитись до хлопчика.

— А навіщо той чоловік повернувся до селища? — поцікавився Хосе Луїс.

Маркос розповів Тм, що знав від Ірми та Енріке, які допитували бандита. Омар, він же Вусань, вирішив поводитись, ніби нічого не сталося, а згодом спокійно виїхати з селища. Тому й прийшов, як звичайно, у торговельний центр скуповуватися.

Під час обшуку в його кімнаті виявили передавач з антеною. Потім з’ясувалось, що Белісаріо навіть не здогадувався про злочинну діяльність свого небожа і що саме Вусань утримував старого від переїзду до селища. Тепер Белісаріо місця собі не знаходить і хоче якнайшвидше переїхати, як це зробили всі його давні сусіди, серед яких Мануель та їхня бабуся.

— І Хасінто теж! — додала Аліна. — Він сьогодні заходив попрощатися зі мною, бо його кладуть до міської лікарні. Після лікування він перебереться сюди, до людей. А ще він приніс мені шаблю «Кокоанут».

— Як ми вірили бабусі! — зітхнув Маркос. — А виявилось, що дід Бернардіно розповідав казочки… і немає ніякого скарбу.

— Але ж скарб є,—урочисто виголосив Пако. — Таки є!

— Звичайно, є! — жваво відгукнулась Аліна. — Пепе сказав це дуже ясно. Ми знайшли скарб! І неабиякий скарб! Оті малюнки індіанців…

Але їй не дали договорити. Двері розчинились, і до кімнати влетів радісний Пепе.

— Нас візьмуть! — вигукнув він. — Нас візьмуть!

— Кого? Куди? — нарешті здобувся на слово Маркос.

— На виставку… — відповів хлопчик.

— На яку виставку?

— В Академії наук. На виставку наших знахідок. Там будуть фотографії наскельних малюнків і наші — як першовідкривачів. Нас запросять на відкриття виставки. Ми будемо почесними гостями.

— Ми? — не повірила власним вухам Аліна,

— Так, Аліно. Ми. Ти розумієш? Річ у тому, що ми робили відкриття. І повинні бути там.

— Ура! — вигукнула дівчинка.

Діти позривалися з місць, обступили схвильованого хлопчика і засипали його запитаннями. Мочіта аж заходилася від гавкоту, бо і їй передалося збудження дітей. А діти всі разом скакали і били на радощах у долоні.

— Виставка! Виставка! — кричали вони як навіжені.

Селестіно, Хосефа, Хосе Луїс та Ана перезирнулися.

— Виставка! Виставка! — скандували діти.

Мочіта крутилася навколо них, ставала на задні лапи і гавкала, неначе заявляючи, що теж піде на виставку, бо ж і вона причетна до відкриття скарбу Піратських печер.

Примечания

1

Пропоновані читачеві погляди щодо способу життя та звичаїв остров’ян узято з праці Мануеля Ріверо де ла Каллє «Культури корінних жителів Куби». (Примітка автора.)