Читать «Таємниця піратських печер» онлайн - страница 4

— Справді,— усміхнувся Маркос. — Непогана ідея! — І обернувся до друзів. — Певний, що вам сподобається.

— Що ж це за місце? — спитав заінтригований Пако. — Скажеш ти чи ні?

— У-у-у-у-у-у, — загула дівчинка, потішно імітуючи завивання вітру. — Ми підемо до Піратських печер.

Ця назва подіяла на близнят, як магічне слово. Піратські печери! Було тут щось таємниче, привабливе і бентежне. Повіяло старовиною, незвіданим і передчуттям пригод.

Безліч планів зароїлося в їхніх головах. Вони вже уявляли собі, як оглядатимуть гроти, печери, блукатимуть у їхніх лабіринтах.

— Піратські печери, — повторив Пепе. — А чому вони так називаються, Маркосе?

— Та кажуть, що туди навідувались пірати.

— І що там заховано скарб! — втрутилась Аліна. — Скарб захований десь на узбережжі!

— Скарб! — широко розкрив очі Пако. — Це правда?

— Я завжди кажу правду, Пако, — обурилась дівчинка. — Скарб є.— І, зачарована самою лиш думкою про те таємниче місце, додала — Люди кажуть, що він захований на скелі Корсара.

— Місце на березі, куди заходили пірати, — повторив Пепе захоплено. — Печери, скеля Корсара… Хай ми навіть і не знайдемо ніякого скарбу, але побувати там, я думаю, треба. Тільки як туди потрапити?

— Це дуже просто, — впевнено відповіла дівчинка. — Якщо ми всі разом попросимо тата, він нас зводить туди. Ось побачите. Ходімте.

Усі поспішно рушили за нею. Аліна пишалася, що саме їй спала на думку така захватна ідея.

Маркос був на узбережжі лише раз. Він пам’ятав, що те місце безлюдне, бо досить віддалене від селища, і що там добре купатися.

— Але, — промовив Пако мовби сам до себе, — якщо є печери, то, напевне, є й якісь старожитності.

— Що-що? — перепитала Аліна, яка вперше чула таке мудре слово.

— Старожитності — це предмети матеріальної культури індіанців. Тобто те, що збереглося там, де вони жили, Це дає змогу дізнатися, як вони жили до завоювання Куби іспанцями, — пояснив Пепе і зрадів — Слухай, Аліно! Якщо я знайду щось, то стану знаменитим серед моїх товаришів у шкільному археологічному гуртку.

— Я тобі допоможу, — запевнила хлопчика Аліна, дарма що не дуже втямила про індіанські старожитності.— Ми теж щось знайдемо. Хоча Пако в це й не вірить, — додала вона, щоб вколоти задаваку. — Якщо, звісно, тато погодиться…

— Ось і ферма, — показав Маркос.

Метрів за п’ятдесят перед собою вони побачили низенькі білі споруди, обнесені побіленими огорожами. На порозі однієї з них з’явився розкуйовджений чорнявий чоловік з капелюхом у руці. На вигляд мав років сорок і був страшенно схожий на Маркоса, тільки огрядніший.

— А-а, приїхали! — озвався він і пішов їм назустріч. Обійняв близнят і відразу засипав запитаннями: як там Луїс та Ана, чи не збираються й вони погостювати хоча б день-два, як діти почуваються в селищі, чи сподобалась їм оселя.

— Але ж, Селестіно, кому може не сподобатись ваш дім? — знизав плечима Пако.

— Е, ні, хлопці, називайте мене Ніно. Це ім’я коротше, усі мене так кличуть. Ну, гаразд. Чи не хочете подивитись! як доглядають корів? — спитав він і почав показувати їм корівник.