Читать «Таємниця піратських печер» онлайн - страница 3

— О! — вигукнув він здивовано. — Що то за будинки?

Пепе й собі поглянув уперед і став, зачудований. Серед рівнини, поміж одноповерхових споруд, виділялося з десяток яскраво пофарбованих будинків цілком сучасного вигляду.

Брати були в захваті. Крихітне місто серед степу! Розміщені вкупі будинки іскрились на сонці, нагадуючи різноколірні крейдяні палички.

— Отут я й живу, — пояснила Аліна, вдоволена тим враженням, яке справило на її друзів селище. — У тому жовтому будинку, найгарнішому на весь Гуанабай.

Розділ II

АЛІНА ЩОСЬ ПРИДУМАЛА

Тітка Хосефіна, невисока й моторна, як і її донька, радо зустріла гостей.

— Приїхали нарешті! — вигукнула вона розчулено, щойно близнята переступили поріг, і кинулась їх обіймати та цілувати. — Та й вигнало ж вас за рік — геть парубками стали!

З неприхованою гордістю жінка показала їм своє нове помешкання, а особливо — давно вимріяну кухню з холодильником.

— Все як у місті! — здивувався Пепе.

Господиня завела хлопчиків до кімнати Маркоса, що мала бути їхньою спальнею. Одна із стін була поклеєна фотографіями спортсменів. Це дуже сподобалось Пако.

— Речі складіть в оці дві шухляди, — показала вона. — Будуть вашими… Ну, гаразд. Я сьогодні вихідна, то треба попоратись по господарству.

Хосефіна вийшла. Тут нагодився Маркос, і діти вирішили сходити на ферму, де на них чекав Селестіно.

— Тато хотів, щоб ви відразу зайшли до нього, — сказав хлопчик.

Вузенька дорога бігла через селище й тяглася далі по зеленій рівнині. Четверо дітей прямувало до білих корпусів, що бовваніли ген-ген попереду. Почало припікати в спину. Маркос та Аліна, здавалося, не помічали цього, в близнятам був до вподоби жаркий дотик сонця. Воно обіцяло їм привільне життя й розваги.

— Не таким мені уявлялося життя на селі,— почав був Пепе, озираючись на високі будинки, і затнувся. — Я хотів сказати, що на село це мало схоже… Словом, ви мене зрозуміли.

— Я радий, що людям тут добре живеться, — підтримав брата Пако. — Але хочеться побачити бодай трошки… незайманої природи. Чи нема тут місця, де б можна було побігати, полазити по деревах…

— Це від тебе не втече. Ось підемо до мого дядька Мануеля, — перебив його Маркос, — то й подряпаний ходитимеш, і сам зриватимеш манго з дерева.

— Послухай-но, Пако, — озвалась Аліна. — Ми ж можемо попросити тата, щоб він повів нас на узбережжя і…

Дівчинка раптом змовкла, очі в неї загорілися, вона на радощах заплескала в долоні й почала підстрибувати. Решта дітей стояли й з усмішкою поглядали на неї.

— Що ти придумала? — спитав Маркос, який добре знав її вдачу.

— Я таке придумала! Таке!.. — Аліні навіть дух перехопило. — Тепер тато не відбудеться обіцянками Ура!

— Та кажи вже! — допитувався Пако. — Ти тільки те й робиш, що стрибаєш і стрибаєш, а не поясниш.

— Є одне прегарне місце, де я давно хотіла побувати. А вам тато не відмовить. Ура! Ура!

— Де це, Аліно? — запитав брат.

— Хіба ти забув, — по-змовницькому почала дівчинка, — що там — між отими горами? — і показала вдалину.