Читать «Таємниця піратських печер» онлайн - страница 6

Авто звернуло на нову широку асфальтівку, проїхало нею трохи, а потім збочило на погано второвану грунтівку. Проте Омар не зменшив швидкості, і дітей підкидало так, що, здавалося, душу витрясе. У Аліни було лиш одне на думці: швидше б уже доїхати.

— А ви не тутешні? — спитав Омар, придивляючись до близнят у люстерко, прикріплене перед ним.

— Ні, ми тут гостюємо, — відповів Пепе.

— Я теж, — сказав чоловік. — Допомагаю дядькові.

— А Белісаріо досі не надумав перебиратись до селища? — поцікавився Маркос.

— Де там! — затявся старий. — Я вже йому казав і про кухню, і про телевізор, меблі. І що не треба буде воду носити, і що лікар поруч. Та дарма. У свої сімдесят п’ять років він неначе приріс до землі. Каже, що вона йому нелегко дісталася. Революція дала землю, і він не збирається від неї відмовлятись. Словом, не хоче переїздити. І переконати його несила.

— Річ у тому, що землю легше обробляти спільно, та й врожаї вона тоді дає більші,— розважливо промовив Маркос. — Одного дня Белісаріо зрозуміє це і зважиться на переїзд.

— Та він швидше помре, ніж згодиться, — посміхнувся Омар.

Діти сиділи мовчки. Авто мчало дорогою, підстрибуючи на вибоях, та чоловік і не думав стишити швидкість. Малих пасажирів добряче кидало на сидінні.

— Я тут житиму якийсь час, то мені треба стати на облік в уповноваженого мілісіано, — сказав чоловік і спитав Маркоса: — Твій батько мілісіано?

— Авжеж.

— От і добре. Якось заїду до нього. А отут я вас висаджу. Мені праворуч, а вам — прямо.

Діти вийшли. Авто понеслося далі, підстрибуючи на вибоїстій дорозі.

— Доїхали нарешті,— з полегкістю зітхнув Маркос і рушив уперед. Друзі пішли за ним.

За годину діти сиділи під манговим деревом. Земля навколо них була всіяна лушпинням. Мочіта лащилась до кожного з них, але найбільше — до Пако. Цуценя плигало біля нього, гавкало, ставало на задні лапи — прямо не знало, що робити на радощах.

— Ну, що, вдоволені? — спитав Маркос близнят. — Полазили по деревах, з’їли стільки…

— Я вже стомився зривати манго для цього дівчиська, що саме боїться вилізти на дерево, — зневажливо поглянув Пако на Аліну.

— Що? Я, боюсь? Дивися, ти… — насувалася дівчинка на близнюка, та раптом послизнулася на лушпинні й упала.

Усі, навіть сама Аліна, розреготалися. У цю мить від оселі почувся чийсь голос. Діти обернулися й побачили стару сиву жінку, яка скликала курей і кришила їм хліб з великого глека.

— Це моя бабуся, — сказала Аліна, не встаючи з землі.— Ходімте до неї.

Діти підійшли до старої, яка присіла на ослінчик і далі кидала крихти хліба. Аліна та Маркос поцілували її. А Мочіта кинулась до курей, і ті перелякано закудкудакали й порозбігалися. Цуценя загавкало на них і ще більше налякало, бо, хоча на хуторі й були собаки, але жоден з них не мав такої звички.

— Бабусю, — сказав Маркос. — Це наші друзі. Вони приїхали погостювати до нас.

— Здоров був, Атанасіо! — звернулась вона до Пепе. — Де ви вже побували? Ходили в Герменгільдо до гаю?

Маркос і Аліна перезирнулись. Батько їм колись розповідав про те місце. Ще хлопчиком він бігав туди разом з Мануелем. Але того гаю вже давно нема. Бабуся через свій похилий вік плутала різні часи, людей, і подеколи немов опинялась у минулому.