Читать «Таємна історія» онлайн - страница 10

Майже всі про нього чули. І на мене посипалася часом суперечлива, але ж така захоплива інформація: про те, що він — геній; що він — фальшивка; що він не мав вищої освіти; що в сорокових він належав до числа провідних інтелектуалів і товаришував з Езрою Паундом і Т. С. Еліотом; що його консервативна снобістська родина давно заробила свої статки в старожитній банківській конторі або ж навпаки — викупила чиєсь заставлене майно під час Великої депресії; що він ухилився від призову на одну з воєн (і байдуже, що з погляду хронології це не вписувалося в жодні рамки); що він мав зв’язки з Ватиканом, або королівською родиною на Близькому Сході, або франкістською Іспанією. Що з цього правда й наскільки, не знав ніхто, та чим більше я про нього слухав, тим більше він мене цікавив, а тому я почав стежити за ним і його камерною групою по всьому студмістечку. Четверо парубків і одна дівчина — здаля ніхто з них не здавався особливим. Та варто підібратися ближче, і погляду вже було не відірвати. Принаймні мені, бо нікого подібного раніше в житті я не зустрічав. Усім своїм розмаїтим скопом вони немовби зійшли зі сторінок книжки.

Двійко хлопців носили окуляри — дивно, але однакові: невеличкі, старомодні, з круглою оправою. Більший із хлопців — блідий здоровань за метр вісімдесят — мав чорну чуприну, квадратне підборіддя й шорстку на вигляд шкіру. Його можна було би вважати красенем, якби не настільки байдужі риси, якби його очі за скельцями не вирізнялися порожнім поглядом і повною відсутністю емоцій. Він носив темні англійські костюми та парасольку (ще та химородія в Гемпдені!) і, крокуючи, заціпеніло розрізав натовпи хіпі й бітників, мажорів та панків навколо, прибравши незвичного для такого велетня вигляду старої манірної балерини. «Генрі Вінтер», — сказали мої знайомі, коли я тицьнув на нього пальцем звіддаля, поки той десятою дорогою обходив гурт бонґо-барабанщиків, котрі розсілися на моріжку.

Менший (але не набагато) — якийсь розхристаний блондин, червонощокий, із вічною жувальною гумкою в роті та незмінним хорошим настроєм. Він ходив, глибоко запхавши руки в кишені штанів із пузирями на колінах. Щодень той самий аморфний піджак із брунатного твіду, потертий на ліктях, з короткими рукавами. Пісочне волосся зачесане з проділом наліво так, що пасмо незмінно прикривало одне око за скельцем окулярів. Звали його Банні Коркоран, причому «Банні» в якийсь неймовірний спосіб вважалося скороченням від «Едмунда». Гучноголосий ґелґотун, він завжди приваблював до себе увагу в їдальні.

Третій хлопець із їхньої компанії мав найбільш екзотичний вигляд. Дещо незграбний і водночас елегантний, нездорово худий, з нервозними руками, метким обличчям альбіноса та куцою вогнистою чуприною найрудішого з усіх бачених мною відтінків. Мені (помилково) здавалося, що він вбирався, наслідуючи Альфреда Даґласа або графа Монтеск’ю: прекрасні накрохмалені сорочки з виложистими французькими манжетами, неперевершені шийні хустини, чорна шинель, яка майоріла за ним на ходу і перетворювала його на покруча студента княжого роду і Джека-Різника. Одного разу я із захватом роздивився на ньому навіть пенсне. (Згодом з’ясувалося, що те пенсне несправжнє й мало в оправі звичайнісіньке скло, а зір у хлопця гостріший від мого.) Звали його Френсіс Абернаті. Дальші розпитування тільки збудили підозру в знайомих чоловічої статі, котрим моє зацікавлення в такій особі видалося надто дивним.