Читать «Сюрпризи долі» онлайн - страница 25

— Саме так. А щоб урожай тобі сподобався, клади тільки вибіркові зерна.

— Але так важко вгадати, що вибирати, — задумалася Олена.

— Ти хоч знаєш, чого хочеш? — запитав Жан.

— Важко відповісти так відразу.

— А ти подумай.

— Я мрію про подорожі й про нові враження.

— Матимеш, якщо прагнутимеш цього всією душею.

— Мало віриться. Я давно мріяла потрапити у Париж, мої бажання так і залишилися нездійсненими.

— Погано мріяла.

— Як можна погано мріяти?

— Ти просто ніколи не вірила у власні бажання.

— Бо це ж правда, треба жити в реальному світі.

— Звідки ти знаєш, який світ реальний, а який — ні. Хто визначає ці межі. Те, що для одного є реальним, для іншого — фантастика. Та якщо щось доступне одному, то чому не може бути доступним іншому. Один відомий чоловік сказав: «Якщо кажеш, що можеш чи що не можеш, в обох випадках маєш рацію».

— Це все добре, а як цим користатися?

— Усе подібне притягується, не даремно ж записано у Святому Письмі, що в кого є, тому прибуде, а в кого немає, — відніметься. Ти ж не раз зауважувала, як гроші завжди ідуть до грошей, а успіх супроводжується ще більшим успіхом.

— Маєш рацію. Ми частенько чуємо про біду, яка сама не ходить, або як бідному женитися, то ніч коротка, і багато подібного.

— Це негативні установки, їх завжди треба змінювати на позитивні, і тоді доля даруватиме приємні несподіванки. А я все ж таки найбільше полюбляю сюрпризи. Вони прикрашають наше сіре існування.

— Якби вони були лишень приємними.

— Уяви, що ти плекаєш трояндовий кущ. Довший час нічого не змінювалось, ще ввечері ти його поливала і нічого не зауважувала, і ось зранку прокидаєшся, а той рясно вкритий квітами.

Георгію обридли ці розмови, він встав, і нарешті пролунала довгождана фраза.

— Любі мої, втішайтеся життям, а я вас покидаю і віддаюся в обійми Морфея.

Олена не знала, як діяти далі. Часу залишилося так мало, а ще стільки всього треба сказати. Вона мріяла повторити вчорашній поцілунок, однак Георгій міг будь-якої хвилини повернутися.

— Я хочу пройтися з тобою вечірнім містом, — швидко промовила Олена, коли двері спальні зачинилися за чоловіком.

Вони одяглися і вийшли на мало освітлену вулицю. Жан мовчав.

— Я не знаю, що зі мною буде, коли ти поїдеш.

— Станеш новою людиною, без забобонів і обмежень.

— Я не хочу жити без тебе, ти в мені запалив вогонь, без тебе він згасне.

— А ти його підтримуй, і тоді палатиме вічно.

— Без тебе я безсила. Ти став частиною мене. Якщо вона зникне, я не зможу жити, це наче вирвати шматочок серця.

— І мені дуже добре з тобою, та обставини диктують свої правила.

— Давай, змінимо їх, ти ж казав, що немає обмежень.

— Їх немає і водночас вони є. Перше обмеження — мій квиток у Францію.

— Давай, його порвемо.

— А далі що? Де я буду жити?

— Зі мною, де забажаєш.

— І ти покинеш свою сім’ю задля мене?

Олена про це й не подумала. Як же хлопці залишаться без неї? Хто їх годуватиме і доглядатиме?

— Перед нами завжди є декілька шляхів, усе залежить від вибору, — продовжував Жан, якщо я порву квиток, тобі доведеться покинути тих, кого ти любиш. Ти цього прагнеш?