Читать «Сховай мене від темряви» онлайн - страница 12

— А, ось, бачу вас дійсно перевірив Вартовий Номер П’ять, кабінет 875. Ви переплутали двері. — Як на це реагувати я не знала, тому просто кліпала очима.

— М… мабуть. Інспектора звали Арман, він не називав свого номеру. — Це теж здалося тоді дивним, Вартові не мали імен, замість них номери. Дивно звісно, але така в них система. — З вами взагалі все гаразд? Ви знаєте, що інспектори не називають імен, тільки номери. Чому у вас підборіддя подерте? — Він знову глянув у свій планшет — Падіння при пробіжці. — Прочитав він. — Ясно. Ви якась дивна. На все добре. — Він повернувся вже йти, а потім сказав: «І у нас не має всіляких там Арманів!». Зовсім розгублена я поїхала на роботу.

Повернувшись додому після нудного трудового дня, я відчула полегшення, що Льоки ще не було. Не те, щоб я не хотіла її бачити, просто розмовляти про те, що сталося не було жодного бажання. А може, просто знати, що у них із Вадимом справді були стосунки було нестерпно. Проте згодом, полегшення переросло у хвилювання. Вже майже настали сутінки, а подруги все не було. Майнула думка, що вона у Вадима. Але ж не піду я до нього! Раптом в двері постукали, нарешті, повернулася! На порозі стояв Вадим, він важко дихав, ніби біг.

— Що сталось?

— Привіт! — Він переводив дихання. — Ледве встиг. Льока в лікарні, нічого серйозного, не хвилюйся. Подробиці завтра.

— Стій! Що трапилося?

— Полю, вже майже стемніло. Мені час додому.

— Заходь. — Він здивовано глянув на мене. — Ти й раніше ночував у нас. Нумо хутчіше. Я місця собі не знайду до завтра. — Я брехала, нагло. Я хотіла, щоб Вадим залишився. Ми наодинці. І з ним краще було все з’ясувати. Принаймні на нього я сердилася менше. Миттю глянула на себе в дзеркало, треба було причесатися. Моє неслухняне руде волосся вільно спадало на плечі. І кофтинку потрібно було переодягти, цей чорний пуловер знав кращі часи. Мовчки ми зробили всі приготування й умостилися на софу. Я запалила свічку.

— Розповідай.

— Льока помила підлогу перед тим як закрити кафе. Щось забула в підсобці, хотіла швидко пробігтися, щоб не залишити слідів так і гепнулась. Легкий струс, і ногу зламала.

— Що?! От кадр, ніколи не дивиться під ноги.

— Так і є. Іноді мені здається, що у неї щось із рівновагою не те, її постійно хитає.

— Ха! Ми жартуємо, що у неї навіть хода, як у п’яниці! — Вадим хихикнув.

— Зачекай, а ти звідки знаєш що сталося?

— Ми домовилися разом додому йти. Я зайшов за нею. Дивлюся, а вона на підлозі лежить в позі зірочки, а зверху неї швабра. Як вона падала я не знаю, але швабра ще її по лобі стукнула.

— Бідолашна…

— Припини сміятися.

— Я намагаюся. Ні справді, Льока вічно падає. Так ви разом додому ходите? — Це запитання в мене вийшло задати із серйозним тоном. Вадим припинив сміятися.

— Іноді, коли моя зміна припадає. — Він ніби відчував провину, тому якби виправдовуючись додав, — ти знаєш, ми поруч працюємо.

— У вас стосунки?

— Ну, типу того.

— Давно?

— Пару місяців…