Читать «Сховай мене від темряви» онлайн - страница 14

— Так це правда була!

— Отож, ти постійно в якісь халепи потрапляв. Такий ненадійний був.

— Ти через це мене покинула?

— Так. Якось зрозуміла, що так у нас з тобою буде все життя. А я хотіла надійності та стабільності. Навіть попри те, що до нестями тебе кохала. — Опа, невже я це сказала вголос.

— Ти мене кохала?!

— Звісно, дуже. — Але дуже жалкую, що сказала. Прикуси язика і мовчи.

— Я думав, ти мене покинула через байдужість. Я не знаю, що сказати, це для мене відкриття.

— Я знаю, що теж ображала тебе, і мені, дуже-дуже прикро. Пробач, що поводила себе так егоїстично. — Неймовірно сильний гуркіт о металеві двері під’їзду, зірвав з губ Вадима питання, яке могло змінити весь вечір. Шум не припинявся. Ми підхопилися.

— Що це? — Серце дико стукало, віддавало у вуха барабанний бій.

— Тссс… Це істоти. Вони намагаються прокрастися в двері. Де ваша схованка?

— В моїй кімнаті.

— Хутчіш туди. — Ми заблокували двері моєї кімнати. Вони теж були металеві. За вікном дув вітер із такою силою, що аж вив по кутках.

— Це вітер. Ти вся тремтиш. — Вадим міцно обійняв мене. Так ми стояли декілька хвилин. Чи припинився гуркіт, ми не чули з того місця, де були, але вітер ставав дедалі сильнішим. — Тобі нічого боятися, ваші двері міцні і я добряче обприскав їх кроповою водою. Може приляжеш? А я посиджу, десь тут. — Я послухалась, дивне двояке запитання. Не подумай про щось таке. Я і справді трусилася від страху і від його близькозті. Але руки не відпускала.

— Ти чув, що сталось в третьому домі, це квартал від нас? Там істоти прорвалися в під’їзд багатоповерхівки, із 35 квартир вижили 18.

— Це неправда. Я був там. Істоти видерли двері, тому що хтось не зачинив їх. І якийсь дурень вийшов подивитися, і все. Гаплик. Не слухай всіляких балачок. — Зараз Вадим теж брехав, щоб мене заспокоїти. Насправді, ніхто не вижив. Добре, що не було дітей. — Зараз спи, я буду на варті. — Мені хотілось його обійняти, а йому переварити все, що я наговорила.

— Вадиме…

— Що?

— Мені так страшно. Обійми. Льокі не скажу, обіцяю. Все одно тут єдине ліжко і будемо спати разом. Ти не простоїш всю ніч. На підлозі холодно спати. — Знов якийсь підтекст відчувається. Чи мені здається, що ми один одному натякаємо на щось?

— А що тут такого? Ми всього-на-всього давні друзі. — Останнє слово він прошепотів прямо на вухо. Якось швидко зголосився. Друзі той друзі. Так я і заснула, в міцних обіймах чоловіка, якого досі кохала, але запізно зрозуміла.

Глава 4

Арман

Арман прокинувся не в своєму будинку. Він проспав цілу ніч в якомусь покинутому сараї. Пощастило, він живий, і він все ще людина. Голова як в тумані. Молодий чоловік вийшов на вулицю, не дуже розуміючи, що робив вчора. Ні, він пам’ятав деякі епізоди, але все інше ніби було ні з ним. Себе наче бачив зі сторони. Голос, який він іноді чув, наказав проникнути до Вартової Вежі під видом Вартового. Зайти до кабінету № 876 і чекати на дівчину. Провести з нею бесіду, голос сам говорив із нею через Арманове тіло. Потім він наказав йти спати. І Арман пішов, ноги довели додому, але туди так і не пустили. Тому обрав першу пусту споруду і заснув. Міцно і без сновидінь. В голові блукав туман. Згодом морок просіявся і чоловік підійшов до дверей свого магазину. Тут пахло свіжою здобою і кавою. Над дверима висіла збідніла стара вивіска в синьо-білу смужку. На ній вицвілими літерами був напис італійською мовою «Паніфічіо». Його дружина говорила, що так вони привернуть більше клієнтів. Тому що випічка в італійців завжди була найсмачніша. І була права.