Читать «Сто днів. Левіафан (збірник)» онлайн - страница 3

Тепер він стояв перед брамами міста Парижа.

Дехто зі страхом, а дехто з радістю поскидав знаки та емблеми, які запровадив король.

Барвою короля і його дому була біла. Ті, хто визнавав його, чіпляли на одяг білі банти.

А сьогодні сотні людей немов випадково загубили свої білі банти. Тепер вони, наче зганьблені, відкинуті метелики, валялися в чорному бруді вулиць.

Квіткою короля і його дому була неприступна, незаймана лілея. Тепер сотні викинутих, зневажених і зганьблених штофових і шовкових лілей валялися в чорному бруді вулиць. А барвами імператора, що підступав до міста, були синя, біла й червона: синя, як небо і далечінь, біла, як сніг і смерть, червона, як кров і свобода.

У місті нараз з’явилися тисячі людей із синьо-біло-червоними бантами на одязі й капелюхах.

А замість непорочних гордих лілей люди прикрасили себе найскромнішими квітами – фіалками.

Фіалки – смиренні й сміливі квіти. Їм властиві чесноти безіменного народу. Навряд чи помічені, цвітуть вони в затінку високих дерев і зі скромною, але гідною відчайдушністю першими вітають весну. А темно-синій полиск нагадує ще й про вранішню млу перед сходом сонця, а також вечірню перед початком ночі. Фіалка була квіткою імператора. Його називали Батьком фіалок.

Тепер уже тисячі простолюду з паризьких передмість сунули до центру міста, до палацу, і всі були прикрашені фіалками. То був передодень початку весни, неприязний передодень похмурої весни. Але фіалки, наймужніші серед квітів, уже цвіли в лісах перед брамами міста. Здавалося, ніби народ із передмість несе живу весну в кам’яне місто, до кам’яного палацу. Букети щойно зірваних фіалок синіли на піднятих чоловічих ціпках, між теплими і пишними жіночими грудьми, на капелюхах і шапках, якими вимахували в повітрі, у руках робітників і ремісників, що вітали імператора, на офіцерських шпагах, на барабанах колишніх барабанщиків і срібних сурмах колишніх сурмачів. На чолі деяких гуртів ішли барабанщики колишньої імператорської армії. Вони вибивали давні військові мелодії на старій телячій шкурі, підкидали в повітря окрилені барабанні палички і знову ловили їх, мов зграбних пташечок, які вертались додому, у розкриті батьківські долоні. На чолі інших груп, а то й усередині їх, виступали колишні сурмачі колишньої армії, вряди-годи приставляли сурми до вуст і сурмили давній бойовий поклик імператора, сумовитий і простий поклик смерті та перемоги, що змушував кожного солдата згадати про присягу загинути за імператора, а також про останнє зітхання любої дружини, яку покидають, щоб загинути за імператора. Поміж гуртів і верхи на людських плечах видніли колишні офіцери імператора. Вони похитувались, так, хиталися понад хвилями голів у юрбі, немов живі людські корогви. Офіцери подіставали з піхов шпаги. На вістрях шпаг крутилися їхні капелюхи, мов маленькі чорні прапори, прикрашені трибарвними кокардами імператора і народу Франції. Від часу до часу, немов слова, які не часто доводилось виголошувати, й далі гнітили серця чоловіків і жінок, вони вигукували: «Хай живе Франція! Хай живе імператор! Хай живе народ! Хай живе Батько фіалок! Хай живе свобода! Хай живе імператор!». І знову: «Хай живе імператор!» Інколи серед якогось гурту хтось натхненний навіть заспівував. Він співав давніх пісень ветеранів, що брали участь у давніх битвах, пісень, які оспівували прощання людини з життям і її молитву перед смертю, були проспіваною сповіддю солдата, що не мав часу для останнього відпусту; пісень про його любов до життя і любов до смерті, пісень, у яких звучали хода полків і ляскіт рушниць. Раптом хтось заспівав давно нечуту пісню – «Марсельєзу», і всі тисячі людей приєдналися до того співу. То була пісня французького народу, пісня свободи і послуху. То була пісня батьківщини і всього світу, пісня імператора, як і фіалка була його квіткою, орел – його птахом, а синій, білий і червоний кольори – його барвами. Та пісня надала шляхетності перемозі і осяяла навіть програні битви. В пісні звучав тріумф і його сестра – смерть. У ній чулися і розпач, і впевненість. Кожен, хто співав «Марсельєзу», ставав могутнім товаришем і другом тих, кому належала ця пісня. Той, хто співав її разом із багатьма людьми, відчував свою вічну самотність, дарма що перебував серед юрби. Адже «Марсельєза» говорила про тріумф і загибель, про єдність зі світом і самотність кожної окремої людини, про облудну могутність людини і її безперечне безсилля, ця пісня – спів життя і спів смерті. Це пісня французького народу.