Читать «Сон кельта» онлайн - страница 241

У ньому політика розбуджувала суперечливі почуття. З одного боку, вона примушувала його жити з незнайомою йому раніше напругою, — зрештою, він повернувся тілом і душею в Ірландію! — але його дратувало відчуття втраченого часу, яким наповнювали його нескінченні дискусії, що передували домовленостям та діяльності, а іноді й гальмували їх, інтриги, вияви пихи та дріб’язковості, які перемішувалися з ідеалами та з ідеями в повсякденній суєті. Він чув і читав, що політика, як усе, що прив’язує людину до влади, іноді виводить на світло те найкраще, що в ній є, — ідеалізм, героїзм, готовність до самопожертви, велич душі, — але іноді й найгірше — жорстокість, заздрісність, дратівливість, пиху. Він спізнав на собі, що це так. Йому бракувало політичних амбіцій, влада не спокушала його. Можливо, саме тому, крім престижу, якого надавала йому слава великого міжнародного борця проти знущання з аборигенів в Африці та в Південній Америці, він не мав ворогів в націоналістичному русі. Представники всіх його течій ставилися до нього з повагою. Восени 1913 року він уперше піднявся на трибуну, щоб випробувати себе як політичного оратора.

У кінці серпня він переїхав до Ольстеру, де минули його дитинство та юність, щоб спробувати об’єднати ірландців протестантського віросповідання, налаштованих проти пробританського екстремізму Едварда Карсона та його послідовників, які у своїй кампанії проти Гоум-Рул муштрували своє військо на очах у влади. Комітет, який Роджер допоміг сформувати, називався «Балімена» і скликав маніфестацію в ратуші Белфаста. Домовилися, що він виступить як один з ораторів, разом із Алісою Стопфорд Ґрін, капітаном Джеком Вайтом, Алексом Вілсоном і одним молодим активістом на прізвище Дінсмор. Першу у своєму житті публічну промову він виголосив у дощовий вечір 24 жовтня 1913 року в залі муніципалітету Белфаста перед п’ятьма сотнями людей. Вельми нервуючи, він напередодні написав свою промову й вивчив її напам’ять. У нього було таке відчуття, що, піднявшись на ту трибуну, він робить незворотний крок, що відтепер він уже не зможе повернутися назад на тій дорозі, яку для себе обрав. У майбутньому він присвятить своє життя завданню, що за тих обставин, які склалися, може наразити його на не менший ризик, аніж той, на який він наражався в африканських джунглях та в південноамериканській сельві. Його промова, в якій він виразив усе своє невдоволення розколом у стані ірландців, була водночас релігійною й політичною (адже католики схилялися до автономії, а протестанти до союзу з імперією), і коли він закликав усіх ірландців до «спілки між різними віруваннями та ідеалами», то йому багато аплодували. Після зборів Аліса Стопфорд Ґрін, обнявши його, прошепотіла йому на вухо: «Дозволь мені висловити пророцтво. Я провіщаю тобі велике політичне майбутнє».