Читать «Сон кельта» онлайн - страница 144

Хоч офіційна місія вимагала від Роджера допитувати лише британських громадян, які працювали на компанію Арани, тобто барбадосців, починаючи від станції «Оксиденте», він почав також опитувати «розумників», схильних відповідати на його запитання. У «Межиріччі» ця практика поширилася на всю Комісію. Протягом трьох днів, які вони там провели, їм давали свідчення, крім трьох барбадосців, які служили в Антонеса О'Донел а десятниками, сам начальник і чимало з його «хлопців».

Майже завжди відбувалося те саме. Спочатку всі поводилися стримано, ухильно й безсоромно брехали. Та досить було однієї обмовки, неумисної необачності, що відкривала світ істини, яку досі приховували, й допитувані починали говорити й розповідати набагато більше, ніж їх просили, плутаючись і в такий спосіб підтверджуючи правдивість того, що розповідали. Але попри кілька своїх спроб, Роджер так і не зміг здобути пряме свідчення від жодного індіанця.

16 жовтня 1910 року, коли він і його товариші з Комісії, в супроводі Хуана Тісона, троє барбадосців і близько двадцятьох індіанців-муйнанів під проводом свого вождя, які переносили вантаж, подалися в подорож через ліс по вузькій дорозі від станції «Межиріччя» до станції «Матансас», Роджер Кейсмент сформулював у своєму щоденнику ідею, що виникла в його голові вже тоді, коли він вирушив зі своєю експедицією з Іквітоса: «Я остаточно переконався в тому, що єдиний спосіб, у який аборигени Путумайо можуть вийти з жалюгідного становища, до якого їх довели, — це збройно повстати проти своїх гнобителів. Є абсолютною ілюзією, далекою від реального здійснення, переконаність Хуана Тісона в тому, що ситуація зміниться, коли сюди дістанеться перуанська держава та представники її влади, судді, поліція, які примусять шанувати закони, що забороняють рабство та кабальну залежність від 1854 року. Вони шануватимуть тут закони, як в Іквітосі, де за двадцять або тридцять солів родини купують собі дівчаток і хлопчиків, яких торговці живим товаром викрали з їхніх родин? Чи шануватимуть закони ті представники влади, судді та поліцаї, які одержують платню від Компанії Арани, бо держава не має чим їм заплатити, чи тому, що шахраї та чиновники розкрадають гроші, поки вони дійдуть до місця призначення? У цьому суспільстві держава є невід’ємною частиною машини експлуатації та знищення. Аборигени нічого не можуть сподіватися від подібних інституцій. Якщо вони хочуть бути вільними, то повинні здобути свободу своїми руками і своєю мужністю. Як це зробив вождь індіанців бора Катенере. Але не приносячи себе в жертву із-за сентиментальних причин, як зробив він. Борючись до самого кінця». Тоді як повторюючи собі ці фрази, які він записав у своєму щоденнику, Роджер просувався вперед у доброму ритмі, прорубуючи собі дорогу своїм мачете між ліанами, кущами, стовбурами й гіллям дерев, що перегороджували йому шлях, десь уже надвечір йому спала така думка: «Ми, ірландці, перебуваємо в такому самому становищі, як і вітото, бора, андуки та муйнани Путумайо. Колонізовані, експлуатовані і приречені завжди залишатися такими, якщо й далі віритимемо в закони, інституції та уряди Англії, віритимемо в те, що вони принесуть нам волю. Ніколи вони її нам не дадуть. Навіщо це імперії, яка нас колонізує, якщо вона не відчуватиме тиску, що примусить її піти на поступки? А такий тиск можна здійснювати лише за допомогою зброї». Ця ідея, яка протягом наступних днів, тижнів, місяців і років очищалася й зміцнювалася — що Ірландія, як і індіанці Путумайо, мусить боротися, якщо хоче здобути волю, — так заполонила йому розум протягом тих вісьмох годин, які тривала його подорож, аж він і думати перестав про те, що незабаром особисто познайомиться з начальником станції «Матансас» Армандо Нормандом.