Читать «Сон кельта» онлайн - страница 143

З «Останнього притулку» вони перебралися в «Межиріччя», здійснивши перехід по річці й по землі, що примусив їх протягом цілого дня пробиратися крізь густий чагарник і високу колючу траву. Цей перехід зачарував Роджера Кейсмента: завдяки такому тісному тілесному контактові з бразильською природою він ніби повернувся у свої молоді роки, у тривалі подорожі своєї юності землями африканського материка. Але хоч протягом тих дванадцятьох годин переходу по сельві, де іноді їм доводилося по пояс провалюватися в багнюку, ковзатися в густих заростях, які приховували крутосхили, долаючи певні ділянки відстані в каное, які поштовхами своїх жердин аборигени спрямовували по вузеньких протоках, над якими нависало густе листя дерев, що затьмарювало сонячне світло, він іноді переживав збудження та веселість своїх давніх часів, тривалий досвід насамперед підказував йому, що відтоді минуло надто багато часу і його тіло тепер зношене й замучене хворобами. Тепер він не тільки мусив терпіти біль у руках, спині та ногах, а й змагатися з неподоланною втомою, докладаючи неймовірних зусиль, щоб товариші не помітили, в якому стані він перебуває. Луїс Барнес і Сеймур Белл були такі виснажені, що від середини подорожі їх довелося переносити в гамаках — кожного несли по четверо аборигенів із тих двадцятьох, що їх супроводжували. Роджер був вражений, спостерігаючи, як ці індіанці з такими тонкими ногами і кістлявими тілами легко пересувалися по цій майже непролазній місцевості, несучи на плечах їхнє устаткування та провізію, без їжі та без пиття упродовж годин. Під час одного з привалів Хуан Тісон у відповідь на прохання Кейсмента наказав роздати аборигенам кілька бляшанок із сардинами.

Протягом їхнього переходу їм зустрічалися зграї папуг і ті грайливі мавпи зі жвавими очима, яких називають «ченчиками», багато різновидів птахів та ігуан із загноєними очима, чиї грубі шкури зливалися з гіллям і стовбурами, на яких вони спочивали. І тут-таки можна було побачити вікторію-регію, величезні круглі листки якої плавали в лагунах, наче плоти.

Вони прийшли в «Межиріччя» пізно ввечері. На станції панувала паніка, бо ягуар зжер аборигенку, яка відійшла від табору, щоб народити дитину, сама-одна, за звичаєм аборигенів, на березі річки. Загін мисливців на чолі з начальником станції вийшов на пошуки ягуара, але повернувся пізно ввеері, не зустрівшись із хижаком. Начальника станції «Межиріччя» звали Антонес О’Донел, він був молодий і молодцюватий. Антонес сказав, що батько в нього ірландець, але Роджер, розпитавши його, з’ясував, що він відійшов надто далеко від своїх ірландських предків і, либонь, лише дід або прадід О’Донела був ірландцем із тієї родини, яка першою ступила на землю Перу. Йому стало прикро, що один із нащадків його народу став одним із заступників Арани в Путумайо, хоч, згідно зі свідченнями, він був не таким кровожерливим, як інші начальники: він шмагав аборигенів і забирав у них дружин і дочок для свого особистого гарему — з ним жили семеро жінок і ціла хмара дітей, — але в його послужному списку не було зазначено, щоб він когось убив своїми руками або наказав убити. Хоча, звичайно ж, на найвиднішому місці в «Межиріччі» стояла «кобила», й усі «хлопці» та барбадосці носили за поясом канчуки (деякі використовували їх як паски для штанів). І також чимало індіанців та індіанок мали шрами на плечах, ногах і сідницях.