Читать «Сніговик» онлайн - страница 223

Харрі вдивлявся в танцівниць. До нього раптом дійшло.

Він допетрав, чому подумав про Юнаса. Здогадався, що це був за звук. І зрозумів, що не можна гаяти ані секунди. Або – він намагався відігнати цю думку – навпаки, поспішати не варто. Бо вже пізно.

Олег швидко крокував підвалом, не дивлячись ані праворуч, ані ліворуч, де, він знав, на стінах виступила білими запитальними знаками сіль. Він спробував зосередитися на тому, що мав зробити, і не думати ні про що інше. Так його навчав Харрі. Він стверджував: головне – перемогти єдині чудовиська, що дійсно існують, – ті, що у тебе в голові, але цього треба навчатися. Треба йти та змагатися з ними якомога частіше. Витримати бій, приповзти додому, забинтувати рани і повернутися на поле бою. Олег так і робив: спускався до підвалу якомога частіше. Сам. У нього не було іншого виходу: ковзани мають лежати у холоді.

Він узяв садовий стілець, протяг його за собою по підлозі, щоб злякати тишу, переконався, що двері до підвалу зачинені, підставив стілець та перевірив: ручка дверей не провертається. Ось. Але тут Олег закляк на місці: що це за звук? Подивився на маленьке скляне віконце у підвальних дверях. Він не міг відігнати страшну думку: хтось стоїть по той бік. Хотів утекти, але змусив себе залишитися на місці й спробував прогнати страшну думку іншими. «Я в будинку, – думав він. – Тут я у такій самій безпеці, що й нагорі». Зітхнув, серце в грудях билося гучно та швидко, як басовий барабан у ритмі року. Олег ще раз поглянув на віконце і побачив відображення свого обличчя, а над ним – чуже обличчя та руки, руки чудовиська! Олег позадкував і на щось наштовхнувся. І тут рука затисла йому рота. Він навіть не зміг крикнути: ні, воно зовсім не в голові! Воно тут, тут, чудовисько у будинку! І всі вони незабаром помруть.

– Він у будинку, – сказав Харрі.

Решта нерозуміюче дивилася, як він набирає повтор номера на своєму мобільному.

– Я вирішив, що це якась японська музика, а це дзвеніли металеві трубки. Називаються «музика вітру»… У кімнаті Юнаса були такі самі. І в Олега є. Матіас весь цей час був там. Він про це сам сказав…

– Як це? – запитав поліцейський.

– Він сказав, що знаходиться вдома, тобто тут, на Хольменколлвейєн. Сказав, що збирається спуститися до Олега та Ракелі. Я мав зрозуміти! Весь цей час він був тут, на другому поверсі. Нам треба витягти їх із будинку. Відповідай же, клятий!

– Може, телефон далеко, і вона…

– Та там чотири телефони в будинку. Він перерізав дріт. Доведеться мені йти.

– Ми пошлемо людей з другого патрульного автомобіля, – сказав інспектор.

– Ні! – вигукнув Харрі. – Запізно. У нас єдиний шанс, останній. Я.

– Ви?

– Так. Я входжу до його планів.

– Ви хочете сказати, не входите?

– Саме входжу. Він чекає на мене.

Поліцейські обмінялися поглядами, почувши звук мотора. Це був мотоцикл, який рухався до припаркованого автомобіля.

– Отже, йому потрібні ви?

– Так, я, – відповів Харрі, стежачи за мотоциклом у дзеркало заднього виду. Іншої відповіді він дати не міг. Бо коли Сніговикові потрібен він, Харрі, то для Олега та Ракелі є надія.