Читать «Сніговик» онлайн - страница 221

– Нічого не бачу. Але ж я не знаю, що мені треба шукати.

– Сніговика не бачиш? – тихо запитав Харрі.

З тиші, що запанувала, він зрозумів, що вона ось-ось зрозуміє, у чому річ.

– Скажи, що це неправда, Харрі, – прошепотіла вона. – Скажи, що це поганий сон.

Він заплющив очі. Побачив перед собою Бірту Беккер у кріслі. Ракель має рацію, звісно, це сон.

– Я поклав твій годинник до шпаківні, – сказав він.

– Але його там не… – почала вона, осіклася й простогнала: – О Боже!

Розділ 35

День двадцять перший. Чудовисько

Якби хтось надумав підійти до будинку, Ракель би побачила: з вікон кухні відкривався вид на три сторони. Позаду будинку тягнувся неширокий, проте глибокий яр, пробратися через нього зовсім неможливо, особливо сьогодні, коли все вкрито снігом. Вона ходила від одного вікна до іншого, усе перевіряла, чи добре вони зачинені. Коли її батько збудував цей будинок – а було це після війни, – він зробив вікна високо і на кожне поставив металеві ґрати. Батьком володів невигойний страх: якось уночі під Ленінградом до їхнього бункера пробрався російський солдат і перестріляв усіх його товаришів, що спали. Батько вижив, бо лежав біля самих дверей і спав наче вбитий. Прокинувшись, він побачив, що його ковдра всіяна порожніми гільзами. То була остання ніч у його житті, коли він спав спокійно, – так батько завжди казав. Ракель ненавиділа ці ґрати. До сьогодні.

– Можна мені до своєї кімнати? – запитав Олег, постукуючи ногою по ніжці великого кухонного стола.

– Ні, – відповіла Ракель. – Ти маєш залишитися тут.

– А що Матіас накоїв?

– Харрі сам пояснить, коли прийде. Ти впевнений, що як слід заклав ланцюжок?

– Сказав же, мамо. Ех, якби тільки тато був тут!

– Тато? – Вона ніколи не чула від нього цього слова. Тільки коли він звертався до Харрі, але це було багато років тому. – Але твій батько у Росії.

– Він мені не тато.

Олег сказав це з такою певністю, що Ракель вжахнулася.

– Двері до підвалу! – раптом сказала вона.

– Що?

– У Матіаса є ключ від підвальних дверей! Що ж нам робити?

– Це не проблема! – спокійно відповів Олег і допив воду із склянки. – Треба запхати садовий стілець під ручку дверей. Він саме потрібної висоти. Двері відчинити неможливо.

– А ти звідки знаєш?

– Харрі так якось робив, коли ми грали у ковбоїв.

– Сиди тут. – Вона пішла до сходів.

– Зачекай.

Ракель спинилася.

– Я ж бачив, як він це робив, – сказав Олег, підводячись. – Залишся тут, мамо.

Вона подивилася на сина. Боже, як він виріс за останні роки! Незабаром буде вищий від неї. У голосі ще вчувається дитяча вередливість, але помітно вже й нотки підліткової впертості, яка – вона знала – потім стане рішучістю дорослої людини.

Ракель вагалася.

– Давай я сам.

Олег сказав прохально, і вона розуміла, що її згода для нього важлива: він хотів протистояти дитячому страху, бути дорослим, бути як батько. Кого б він так зараз не називав.

– Тільки швидко, – прошепотіла вона.

Олег побіг.

Ракель застигла біля вікна, дивлячись на вулицю. Прислухалася до шуму машин за рогом. Господи, молилася вона, хоч би першим приїхав Харрі! Як самій страшно, як тихо навколо.