Читать «Сніговик» онлайн - страница 220
Ю Несбьо
Харрі не відповів і навіть не поворухнувся. Одна з петельок, за які чіпляють сукню, вилізла назовні.
– Незвично якось: літня сукня взимку, – зауважив Скарре, аби хоч щось сказати.
– Вона їй подобалася, – озвався Харрі якимось потойбічним голосом.
– Кому? – запитав Скарре.
– Ракелі.
Інспектор зіщулився. Він бачив колишню кохану Харрі тільки один раз, коли вона ще працювала в поліції.
– Це… це Ракель? Але…
– Це її сукня, – відповів Харрі, – та її годинник. Він перевдягнув її у Ракель. А жінку звали Бірта Беккер.
Скарре мовчки втупився на тіло. Таких трупів він ще не бачив. Ті, що він бачив, були спотворені й обведені крейдою.
– Ходімо, – кивнув Харрі хлопцям з «Дельти» і повернувся до Скарре. – Залишайся тут. Зателефонуй криміналістам, скажи, що їм прибуло робітки.
– А ти куди?
– На танці, – відрубав Харрі.
Усі троє вийшли на сходи, і в квартирі запанувала мертва тиша. За кілька секунд Скарре почув, як завівся автомобіль та рвонув уперед, пробуксовуючи колесами по асфальту.
Вулицею лунали завивання поліцейської сирени. Харрі сидів на пасажирському кріслі й відчував, як у кишені вібрує телефон. Із дзеркала заднього виду звисали дві крихітні дамочки у бікіні і наче танцювали під люте тривожне виття, а поліцейська машина, виляючи, обганяючи інші автомобілі, летіла третім кільцем.
«Будь ласка, – молився він подумки, – будь ласка, Ракель, тримайся».
Харрі поглянув на металевих танцюристок, що метлялися під дзеркалом, і подумав, що він точнісінько як вони: безвільно танцює під чужу дуду. Він перетворився на такого собі комічного паяцика: завжди на два кроки позаду, завжди вламується у двері надто пізно, і публіка зустрічає його реготом.
І тут Харрі вибухнув.
– Дідько! Дідько! – прогарчав він і люто жбурнув телефон у переднє скло.
Той зіслизнув з панелі і впав поруч із дверцятами. Водій у дзеркало перезирнувся з другим поліцейським.
– Вирубай сирену, – наказав Харрі.
Стало тихо.
І тут Харрі почув звук, що йшов знизу.
Він підняв телефон.
– Алло! – крикнув він у слухавку. – Алло! Ракель! Ти вдома?
– Ну, звісно. Ти ж за номером бачиш, я телефоную з міського, – почув він її голос. М’який, смішливий.
– А Олег удома?
– Так, – відповіла вона. – Сидить ось тут, на кухні, вечеряє. Ми чекаємо на Матіаса. А що сталося, Харрі?
– Слухай мене уважно, Ракель.
– Харрі, не лякай мене. Що сталося?
– Зачини двері на ланцюжок!
– Навіщо? Двері зачинені…
– Зачини на ланцюжок! – гаркнув Харрі.
– Добре-добре…
Він почув, як вона щось каже Олегу, скрип стільця та звук швидких кроків. І відчув деяке полегшення.
– А тепер розповідай мені, що сталося, Харрі.
– Розповім. Але спочатку пообіцяй, що за жодних обставин не впустиш до будинку Матіаса.
– Матіаса? Ти що, напився, Харрі? Та яке право ти…
– Матіас небезпечний, Ракель. Я сиджу у поліцейській машині, зі мною ще двоє наших співробітників, ми їдемо до тебе. Решту поясню при зустрічі, тільки прошу – дивися весь час у вікно. Ти бачиш щось?
Вона завагалася. Харрі мовчав, не казав ані слова, просто чекав. Бо раптом зовсім точно зрозумів, що вона йому вірить, покладається на нього і що так було завжди. Вони під’їхали до тунелю в Нюдалені. Обабіч сірими тюками вовни лежав сніг. Почувся її голос: