Читать «Сліпий музикант» онлайн - страница 60

— Ах, це так жахливо, — відповіла Ганна Михайлівна тихо.

— Що ж жахливо? Що він схожий на твого сина?

Евеліна багатозначно подивилася на старого, і він замовк. Через кілька хвилин Ганна Михайлівна вийшла, а Евеліна залишилася із своєю постійною роботою в руках.

— Ти сказала не все? — спитав Максим після хвилинного мовчання.

— Так. Коли всі зійшли вниз, Петро лишився. Він звелів тьоті Гані (вона так називала Попельську з дитинства) йти за всіма, а сам лишився з сліпим. І я… теж лишилась.

— Підслухувати? — сказав старий педагог майже машинально.

— Я не могла… піти… — відповіла Евеліна тихо. — Вони розмовляли один з одним, як…

— Як товариші по нещастю?

— Еге, як сліпі… Потім Єгор спитав у Петра, чи бачить він у сні матір? Петро каже: «не бачу». І той теж не бачить. А другий сліпець, Роман, бачить у сні свою матір молодою, хоч вона вже стара…

— Так! Що ж далі?

Евеліна задумалась і потім, підводячи на старого свої сині очі, в яких тепер видно було боротьбу й страждання, сказала:

— Той, Роман, добрий і спокійний. Обличчя в нього сумне, але не зле… Він народився зрячим… А другий… Він дуже страждає,— враз звернула вона.

— Кажи, будь ласка, прямо, — нетерпляче перебив Максим, — другий озлоблений?

— Так. Він хотів бити дітей і кляв їх. А Романа діти люблять.

— Злий і схожий на Петра… розумію, — задумано сказав Максим.

Евеліна ще помовчала і потім, наче ці слова коштували їй важкої внутрішньої боротьби, промовила зовсім тихо:

— Обличчям обидва не схожі… риси інші. Але у виразі… Мені здавалось, що раніше у Петра бував вираз трошки як у Романа, а тепер все частіше видно того, другого… і ще… Я боюсь, я думаю…

— Чого ти боїшся? Іди сюди, моя розумна крихітко, — сказав Максим з незвичайною ніжністю. І коли вона, слабнучи від цієї ласки, підійшла до нього з слізьми на очах, він погладив ЇЇ шовковисте волосся своєю великою рукою і сказав:

— Що ж ти думаєш? Скажи. Ти, я бачу, вмієш думати.

— Я думаю, що… він вважає тепер, що… всі сліпо— народжені злі… І він упевнив себе, що він теж… неодмінно.

— Ага, ось що… — промовив Максим, раптом приймаючи руку… — Дай мені мою люльку, голубонько… Он вона там, на вікні.

Через кілька хвилин над його головою знялася синя хмара диму.

— Гм… так… погано, — бурчав він про себе. — Я помилився… Ганя мала радію: можна сумувати й страждати за тим, чого не зазнав ні разу. А тепер до інстинкту долучилася свідомість, і обоє підуть в одному напрямі. Проклятий випадок… А втім, шила, як то кажуть, у мішку не сховаєш… Все ж де-небудь виткнеться…

Він зовсім потонув у сизих хмарах… В квадратній голові старого кипіли якісь думки й нові рішення.

V

Прийшла зима. Випав глибокий сніг і вкрив дороги, поля, села. Садиба стояла вся біла, на деревах лежали пухнасті пластівці, наче сад знову розпустився білим листям… у великому каміні потріскував вогонь; кожен, хто входив знадвору, вносив із собою свіжість і запах м'якого снігу…

Поезія першого зимового дня була по-своєму доступна сліпому. Прокидаючись вранці, він відчував завжди особливу бадьорість і розпізнавав прихід зими з тупання людей, які входили в кухню, з рипіння дверей, з гострих, ледве вловимих струминок, що розбігалися по всьому дому, із рипу кроків надворі, з особливої «холодності» всіх надвірних звуків. І коли він виїздив з Йохимом по першому снігу в поле, то слухав з насолодою дзвінкий скрип саней і якийсь лункий лускіт, яким ліс з-за річки обмінювався з дорогою й полем.