Читать «Скарб Солоного лиману» онлайн - страница 44

— Оце водиця. Холоднюча та смачна ж яка! Хто її привіз сюди, на косу, тому слід низенько вклонитися!

— Черепашкам кланяйся.

— Яким?

— Отим, на яких стоїш. Це ж вони зимою та навесні ввібрали в себе всю вологу снігів, дощу, ще й роси.

— Он воно що! А як же вода потрапляє в діжку?

— Дуже просто. У діжці немає дна. Якщо б її закопали глибше, вода вже була б солона.

— А чому? — не вгавав Мишко.

— Тому що прісна тримається на поверхні, бо легша за морську. А закопали діжку камкарі.

…Знову стягли ми в море нашого пузька. Тепер стало легше брести. Та хоч як поспішали, а дотягли його до затоки вже тоді, коли сонечко заховалося у вечірню золотаву хмарину. Не прийшли, а ледве притягли свої нещасні ноги. І все ж устигли того вечора заякорити пузька на те саме місце біля гирла.

З тиждень ми спостерігали з нашого вікмора за тим, як підростають камбалята. Вони вже не ховалися, помітивши бичка-заброду, і навіть були не від того, щоб і самим проковтнути якогось із них. У нас аж на душі полегшало. Ми ж урятували он скільки камбаляток!

Одного ранку зняли нашого пузька: він уже був непотрібний. Годі дратувати дельфінів! Помагача знову загорнули у брезентину і поклали на горище: може, ще коли згодиться!

Камбалячий вовк

Одного разу прибігли ми до нашого вікмора, щоб помилуватися врятованими камбалятами. Тепер у них немає ворогів. Живіть, ростіть собі!

Сонячне проміння добре освічувало морське дно. Перше, що ми побачили, так це зграйку тюльки. Рибчини саме снідали, ганяючись за дрібнотою — одноокими рачками-циклопами. Згодом помітили камбаляток. Одне з них влаштувалося біля ілюмінатора. Ми побачили, як воно здобуває собі їжу. От рибчина, припавши до дна, почала щосили ляпати по ньому плавцями, які оточували все її майже кругле тіло. Відразу над рибкою знялась золотава хмарина муляки. Коли ж вона розтанула — зникло й наше камбалятко. Коли уважно придивилися, помітили над купкою глею дві блискучі намистинки — очиці хитрющої рибчинки. Оченята весь час ворушилися, стежили за тим, що діялося навколо. От з моря з´явився здоровило-сіряк. Він попрямував до того місця, де зачаїлося камбаля, а воно зовсім не злякалося свого недавнього ворога і з місця не зрушило. Згодом з-під каменюки виліз невеличкий, завбільшки з маленьку монету, крабик. Кумедно перебираючи ногами, крабик подався на пошуки поживи і раптом зупинився, піднявши над головою куценькі вусики: помітив очиці. Що воно? Може, пожива? Клишоногий мисливець став повагом підкрадатися до неї. Коли ж він хоробро плигнув на здобич, над ним здійнялася хмаринка мулу і невдаха-ловець опинився у пащі камбаляти, яке знову затаїлося. Тепер до нього підплив морський тигр. Отако жартома рибалки називають малесенького бичкурика, який має войовниче — смугасте, як у тигра, забарвлення. Морського тигра теж зацікавили блискучі оченята, і він опинився у роті спритного ловця. Камбалятко проковтнуло ще необережну креветочку.