Читать «Скарб Солоного лиману» онлайн - страница 43

— Гайда за мною! — рвучко підхопився я і щодуху помчав за дельфінами, а за мною й мої супутники.

— Юро, — наздогнав мене Мишко, — куди це ми біжимо?

— До пузька, — відрубав я. — Він там, на краю коси.

Незабаром стежинка, якою ми бігли, стала ледь помітна, а перегодом зникла зовсім. Ніхто отутечки не ходив, бо закінчився камковий берег і почалися бур´яни.

Онде, і не так далеко, стирчав височенний червоний стовп — маяк-моргун. Отамо вже кінчалася наша коса, а ми так і не знайшли кладовища дельфінів. Може, дід Мореписець пожартував?

Раптом Пух, який біг попереду, зупинився і сторожко гавкнув. Що там? Підбігли до нього й одразу побачили зсохлі шкури дельфінів, їхні скелети. Ближче до моря лежав мертвий дельфін, який не встиг ще й висохнути. Я глянув на море, але дельфінів там уже не було. Де ж наш Пузько? Обійшли все кладовище, а свого помагача так і не знайшли. Наш слідець теж метушливо бігав уздовж берега, до всього принюхуючись. Раптом він зірвався з місця і кинувся у хащі колосняку — далеченько від берега.

— Знову бугая надибав? — занепокоївся Мишко.

— Ні. Бугаї живуть лише в очеретах.

У колосняку Пух зняв лемент.

— Мабуть, їжака надибав, — байдуже відказав Мишко. Справді, гавкун повернувся, збуджено гавкаючи, та згодом знов кинувся у ті ж зарості.

— Чого б це я репетував, — вже роздратовано мовив мій друг і неохоче пішов за своїм Пухом. І раптом:

— Юро! Давай сюди. Пузько знайшовся!

Високо піднявши хвоста, наш дельфінчик стирчав у багнюці— он аж куди зафутболив його чорноморський моцак!

Ми принесли пузька до моря і ретельно обмили. Можна було б повертатися у Тополівку. Ми й рушили було, але відразу ж зрозуміли — так нам пузька не донести. Вихід один — тягти його волоком по воді. Мотузкою прив´язали до голови дельфінчика ґумовий скрутень і, брьохаючи по воді, потягли його до Бугазу. На цей час уже заходилося на вечір, але сонце ще добряче припікало… Ми швидко стомилися, та й час було заморити черв´ячка.

Витягли пузька на берег, влаштувалися у затінку маслини і, як мартин-реготун на тюльку, жадібно накинулися на помідори, редиску, бички… Зрозуміло, не забули підгодувати й Пуха.

— Ой, як пити захотілося, а ми ж і краплини не взяли з собою! — раптом згадав Мишко.

— Вода є, та ще й холодненька…

— Де? — Мишко недовірливо глянув на мене. — Все тутечки солонюче — і повітря, і вода, і сонце…

— Гайда за мною, — бадьоро вигукнув я і побіг до горба черепашечника, вкритого соковитою травою. Там ми знайшли напівзариту діжку, ретельно прикриту фанерною накривачкою. Зверху лежав великий алюмінієвий кухоль. Зняли накривачку, і з діжки війнуло приємною прохолодою. Я набрав кухоль води. Мишко припав до нього спраглими губами і почав жадібно пити.